Розділ 3. Повідомлення

Після концерту минув тиждень. Леля майже забула про ту випадкову зустріч. Майже.

Іноді, коли вона сиділа за підручниками або грала на фортепіано, у пам’яті раптом виникало обличчя Артема. Його спокійний погляд, легка усмішка, впевнена постава.

Але щоразу вона швидко відганяла ці думки.

У них не було нічого спільного.

Він військовий. Вона звичайна дівчина. Вони просто випадково зустрілися. На цьому все. Так думала Леля.

Але доля мала інші плани.

Одного вечора вона сиділа за письмовим столом і намагалася написати твір з української літератури.

За вікном шумів дощ. У кімнаті горіла лише настільна лампа. Телефон, який лежав поруч, раптом завібрував. Леля машинально взяла його до рук. Повідомлення від незнайомого номера.

«Привіт. Сподіваюся, ти не проти, що я написав».

Дівчина насупилася.

«А хто це?»

Відповідь прийшла майже миттєво.

«Той хлопець, якому твоя подруга винна каву 😉».

Леля усміхнулася.

«Артем?»

«Значить, запам’ятала 😁».

Вона відчула, як на губах з’явилася усмішка.

«Люда досі не повернула борг?»

«Ні. Думаю, вона мене обдурила».

«На неї схоже».

«Тепер доведеться вимагати компенсацію».

«І яку ж?»

«Поки не придумав».

Леля тихо засміялася.

Сама не помітила, як розмова затягнулася майже до півночі. Вони говорили про все. Про улюблені книги. Про музику. Про школу. Про дитячі мрії.

Виявилося, що Артем любить читати Ремарка.

— Серйозно? — написала Леля. — Хлопці взагалі читають Ремарка?

— Тільки найкращі.

— Самовпевнено.

— Зате чесно.

Вона закотила очі, хоча він цього не бачив.

Телефон знову завібрував.

«А що любиш ти?»

Леля замислилася.

«Не знаю».

«Так не буває».

«Буває».

«Ні».

«Добре. Люблю книги, фортепіано, літо, дощ, світанки і гарячий чай».

«Серйозно?»

«Що?»

«Тобі сімдесят років?»

«А тобі?»

«Двадцять два».

«А поводишся на дванадцять».

«Зате ти вже як пенсіонерка».

Леля засміялася так голосно, що мама гукнула з сусідньої кімнати:

— Лелю, вже пізно!

— Добре!

Вона знову подивилася на телефон. Їй було легко. Дивно легко. Наче вони знайомі вже багато років.

Коли годинник показав другу ночі, Артем написав:

«Тобі треба спати».

«Тобі теж».

«Я старший».

«На два роки».

«Це багато».

«Неймовірно багато 🙄».

«От бачиш».

Кілька секунд вона дивилася на екран. Потім прийшло ще одне повідомлення.

«Я радий, що написав тобі».

Серце чомусь забилося швидше. Зовсім трохи. Але достатньо, щоб вона це відчула. Леля  перечитала повідомлення двічі. І  лише потім відповіла:

«Я теж».

Тієї ночі вона довго не могла заснути. Лежала в темряві та дивилася у стелю. Час від часу брала телефон і перечитувала їхню переписку. Здавалося б, звичайна розмова. Нічого особливого. Але вперше за довгий час вона чекала на ранок. Бо знала, що він знову напише. І справді. О сьомій ранку, щойно вона прокинулася, на екрані вже світилися слова:

«Доброго ранку, пенсіонерко».

Леля усміхнулася. Сама того не усвідомлюючи, вона зробила перший крок до кохання.