Розділ 2 . Незнайомець у формі

Того вечора міська площа була заповнена людьми.

На сцені виступали музиканти, волонтери продавали солодощі та сувеніри, а всі зібрані кошти мали піти на потреби військових.

Леля стояла поруч із Людою та слухала пісню, яку виконував місцевий гурт.

— Нудно, — зітхнула Люда.

— Тобі завжди нудно.

— Тому що тут немає пригод.

— І слава Богу.

— От побачиш, сьогодні щось станеться.

— Ти кожного разу так кажеш.

— Іноді я вгадую.

Леля лише похитала головою.

Раптом ведучий запросив на сцену військових, які приїхали з фронту на коротку ротацію.

Люди почали аплодувати.

Серед чоловіків у формі Леля помітила одного хлопця.

Високий.

Темне волосся.

Спокійний погляд.

На відміну від інших, він не усміхався і не намагався привернути до себе увагу.

Він просто стояв трохи осторонь.

І чомусь саме це змусило Лелю дивитися лише на нього.

— Бачиш того? — раптом запитала Люда.

— Кого?

— Он того, високого.

— Бачу.

— Симпатичний.

— Не знаю.

— Та ну тебе.

Концерт тривав ще майже годину.

Коли все закінчилося, натовп почав розходитися.

Леля з Людою теж рушили додому.

Але біля виходу з площі Люда раптом зупинилася.

— Зачекай.

— Що сталося?

— Я телефон загубила.

— Серйозно?

— Здається, він випав біля сцени.

— Тоді ходімо шукати.

Вони повернулися назад.

Більшість людей уже розійшлися, тому площа майже спорожніла.

Дівчата довго ходили між лавками та клумбами.

Безрезультатно.

— Все, його вкрали, — приречено сказала Люда.

— Не панікуй.

— Як тут не панікувати?

— Ви телефон шукаєте?

За спиною почувся чоловічий голос.

Дівчата обернулися.

Перед ними стояв той самий військовий.

У його руці був телефон Люди.

— Боже мій! — вигукнула вона. — Він знайшовся!

— Біля сцени лежав.

— Дякую вам величезне.

Хлопець усміхнувся.

Вперше за весь вечір.

І від цієї усмішки його суворе обличчя стало зовсім іншим.

Теплішим.

Живішим.

— Нема за що.

Леля мовчала.

Вона не знала чому, але раптом відчула дивне хвилювання.

Наче серце на мить збилося з ритму.

— Я Люда, — одразу представилася подруга.

— Артем.

— А це Леля.

Дівчина ніяково кивнула.

— Приємно познайомитися.

— Мені теж, — відповів Артем.

На кілька секунд запала тиша.

— Ну що ж, — усміхнулася Люда. — Тепер я винна вам каву за порятунок телефону.

— Не треба.

— Треба.

— Справді не треба.

— Артеме, сперечатися з нею марно, — вперше заговорила Леля.

Він перевів погляд на неї.

І чомусь усміхнувся ще ширше.

— Уже зрозумів.

Леля відчула, як її щоки злегка почервоніли.

На щастя, у сутінках цього ніхто не помітив.

Тоді вона ще не знала, що ця випадкова розмова триватиме лише кілька хвилин.

Але саме вона стане початком історії, яка назавжди змінить її життя.