15.

Через кілька хвилин після того, як лікар пішов, до палати зайшла медсестра, штовхаючи перед собою візочок. Вона привезла дітей.

Два маленькі згортки, загорнуті в пледи кольору топленого молока, сопіли поряд із Поліною. Їхні крихітні обличчя були рожеві, немов перші пелюстки весняних квітів.

Син, темноволосий, з густими, майже чорними віями, що вже зараз здавалися неймовірно довгими. Його маленький носик так нагадував Ореста, що серце Поліни здригалося від щастя й болю водночас.

Донька значно світліша, з м'яким русявим відтінком волоссячка й тими ж виразними, ясними очима, в яких ховались справжні океани.

«Чотири океани» — подумала Поліна, коли ці два нових погляди зустрілися з її втомленими, але щасливими очима. Два нові життя, кожна клітинка яких дихала Орестом. Вони були його часткою - живим продовженням їхнього кохання.

Поліна сиділа й не могла намилуватися малюками. Їй навіть здалося, що Орест теж тут, поруч. Вона ніби відчувала його аромат, що лагідно огортав її та дітей.

«Так можна сидіти вічно», — подумала вона, коли до палати повернувся лікар.

— Я мав розмову з батьками Ореста. Знаю, ваші стосунки непрості. Але, може, спробуємо поговорити? Якщо вам так зручніше, я залишусь, — почав лікар, обережно переводячи розмову.

— Добре, але дітей вони не побачать. Вони їх не хотіли — отож краще їм їх і не бачити, — твердо відповіла Поліна.

— Звісно, я зараз покличу медсестру, щоб забрала їх. Ви вже погодували? — обережно запитав лікар.

— Так, але вони дуже швидко перестали їсти.

— У перші дні це нормально. Але ми все одно будемо спостерігати, — заспокоїв лікар і попрямував до дверей.

Через кілька хвилин, як дітей забрали, у двері постукали. Поліна злегка знітилася, притислась до подушки, але відповіла:

— Заходьте.

Двері обережно прочинилися, і на порозі з'явилася Марія Ігнатіївна.

— Знаю, ти не хочеш нас бачити, — тихо сказала вона.

— Ну, якщо вже прийшли — заходьте, — Поліна намагалася говорити спокійно.

— Ми хотіли поговорити, — втрутився батько Ореста.

— Про що? — здивувалася Поліна.

— Ми дуже перед тобою завинили, — почала мати Ореста. — Я була сердита на нього, на його рішення… і всю ту біль та образу спустила на тебе.

— І що змусило вас змінити думку? — холодно спитала Поліна.

— Орест наснився мені, — голос Марії Ігнатіївни затремтів. — Він сказав… сказав, щоб я більше не нищила його спадок. Його дітей. Що ми маємо допомогти тобі… прийняти вас у родину…

Ці слова, наче грім серед тиші, зависли у повітрі палати.

Вони довго сиділи, плакали й обіймалися, згадуючи Ореста. Поліна відповідала на питання, які роками мучили Марію Ігнатіївну.

Вона розповіла, чому Орест пішов добровольцем в АТО. Що це було важке, але свідоме рішення, не заради слави, а тому що він не міг інакше. Таким він був. Вона підтримувала його, пишалася ним, і ночами ридала в подушку, бо не хотіла відпускати.

Ці зізнання стали бальзамом для зраненої душі Марії Ігнатіївни. Крига між ними почала танути - заради спільного минулого, заради Ореста, заради майбутнього - дітей.

Поліна чекала, що Орест знову насниться, і вони разом назвуть малюків.  Але більше він не приходив.

Виписуючи дітей з клініки, Поліна все ще не знала, як їх назвати.

Батьки Ореста наполягли забрати Поліну з дітьми до себе.

Коли вони під’їхали до будинку, Поліна оторопіла - це був той самий будинок… той, що Орест показував їй у сні.

Вона вже знала, де дитяча, й одразу попрямувала туди. Кімната була порожня, лише посередині стояло дитяче ліжечко - ідеальне, таке, про яке вона мріяла.

— Це ліжечко Ореста. Ми подумали… але якщо тобі не подобається.... купимо інше, — обережно втрутився батько Ореста.

— Ні, воно чудове. Воно - Ореста… Воно ідеально підійде для Любави та Любомира. 

Ну от і добігла до кінця ця історія.  Завтра буде ще коротенька  "Післямова"