14.

Лікарі поклали Поліну до лікарні за тиждень до пологів. Ні, все було гаразд, вони просто вважали, що так буде доцільніше. Спокійніше для всіх.

У ніч перед пологами Орест знову наснився Поліні. Усі дев'ять місяців він був поруч, приходив до неї у снах щоночі.

*****

Поліна стояла посеред незнайомого будинку й озиралася навколо. Просторий, затишний, двоповерховий дім із великою вітальнею посередині. Ліворуч кухня й ще кілька кімнат, праворуч -  стара дерев'яна драбина, що вела на другий поверх. З кухні линув аромат свіжої випічки.

Поліна попрямувала туди,  це був єдиний знак чийогось перебування. Але кухня виявилася порожньою, як і вітальня. Дівчина розгублено озиралась, не знаючи, що робити.

Раптом вона відчула знайомі обійми. Ззаду її ніжно обняв Орест.

— Привіт, кохана. Як тобі будинок? — лагідно запитав він.

— Дуже гарний… Це місце, де ти зараз є? — несміливо перепитала Поліна.

Орест усміхнувся, тихо засміявся:

— Ні, але було б непогано. Ходімо, я тобі все тут покажу.

Він водив Поліну кімнатами, показував кожен закуток. Будинок був дійсно гарний: жодної помпезності чи зайвої розкоші. Все просто, затишно, продумано до дрібниць. Простота, функціональність і ледь відчутна нотка старовини. Це був дім, у якому прожило не одне покоління. Кожне залишало тут щось своє, не змінюючи душі цього місця.

На другому поверсі було ще кілька кімнат. Орест повільно вів Поліну з однієї до іншої. Вона все хотіла запитати:

— Чий це будинок?

Та Орест хитро ухилявся від відповіді. І лише коли вони підійшли до ще одних дверей, він зупинився.

— Давай ще трохи тут постоїмо… У нас є кілька хвилин, — прошепотів він.

Поліні дуже хотілося побачити, що там, за дверима. Але його обійми,-  це було безцінне. Зрештою Орест рішуче відчинив двері.

За ними  дитяча кімната. Посеред -  зручне крісло-гойдалка, а обабіч нього  два маленькі ліжечка. Поліна запитально поглянула на Ореста.

— Тепер це твій дім… І я завжди буду поряд із вами, — ніжно сказав він.

*****

Він говорив ще щось, але різкий біль змусив Поліну прокинутись.

Від болю вона відкрила очі. Почались пологи.

Все довкола було наче в тумані. Перед очима все ще стояла та сама дитяча кімната. Лише голос лікаря іноді проривався крізь цей напів-сон.

Біль. Фізичний і той глибший — внутрішній. Найважливіший день у її житті… а вона знову сама.

Пологи минули добре. Та туман ще нерозвіявся, коли до палати зайшов лікар.

— Як ви себе почуваєте? — запитав він.

— Здається, добре.

— Хотів вас привітати. Чудова двійня. — лукаво усміхнувся він.

Та лікар раптом посерйознішав.

— Є ще одне питання, яке я хотів би обговорити з вами.

— Щось із дітьми? — тривожно перепитала вона.

— Ні, ні, з ними все гаразд. Вони зараз проходять стандартні процедури. Як тільки будете готові — їх принесуть.

— То в чому справа? — насторожилася Поліна.

— Коли почались пологи, до клініки прийшли батьки Ореста. Ми їм не повідомляли, — сухо пояснив лікар.

— Вони хочуть забрати у мене дітей? — ця думка вразила її болючим холодом.

— Чесно? Я не знаю. Але вони обіцяли вас не турбувати і готові чекати, скільки потрібно, щоб ви поговорили з ними, — заспокоював лікар.

— Я можу відмовитися?

— Звісно. Це ваше право. Клініка надасть усю юридичну підтримку, — запевнив лікар.

— Я не хочу їх бачити. Ви можете поговорити з ними від мого імені й дізнатися, чого вони хочуть? — твердо сказала Поліна.

— Добре, я з ними поспілкуюся. Хочете побачити дітей? — лікар нарешті перевів розмову у світліше русло.

— Так, і якнайшвидше, — усміхнулась Поліна, вся тривога ніби розчинилася. Її серце чекало на зустріч.