13.

В понеділок треба було повертатися до роботи. Найбільше Поліну дратували постійні питання колег. Цілий вулик запитань і порад:

— Ну як все пройшло?

— Ти вже вагітна?

— Як це було?

— А що буде, якщо не завагітнієш? Будеш пробувати знову?

— Тебе вже нудить?

— А це точно буде ваша дитина?

— Вже є якісь симптоми?

— А на грошову компенсацію будеш подавати?

— Обов’язково маєш помиритися з батьками Ореста.

— Це ж їхній онук чи онучка.

— Тобі будуть потрібні гроші.

— Ти маєш перша піти на примирення.

— Одяг наперед не купуй — не можна.

І так знову й знову. Розповідати щось Поліна не хотіла, тому обходилась стандартними відповідями:

— Ще дуже рано.

— Я подумаю.

— Можливо.

А сама потай тримала руку на животі.

«Ще не час… Це поки що наш із тобою секрет…» — думала вона. Секрет, яким не хотіла ділитися ні з ким. Який був лише її. Її й Ореста.

Відтоді Поліна змінила деякі свої звички. Духмяну каву замінила на сік. Обов’язковий сніданок -   навіть якщо не хотілося їсти. Прогулянки на свіжому повітрі замість того, щоб зачинятись у чотирьох стінах. І найголовніше - багато якісного сну.

Звісно, залишились прогулянки до Алеї Слави, робота, рутинні справи, вечірні танці босоніж під музику, читання молитовника.

Та тепер кожен свій крок Поліна звіряла з дитиною, яка росла в ній.

«Чи не зашкодить це їй? Чи буде корисним?..»

Огляд у лікаря був для Поліни лише формальністю. Вона ж і так уже знала, що вагітна. Але коли лікар промовив:

— Вітаю, ви вагітні, — це знову був феєрверк емоцій.

Вона слухняно виконувала всі настанови. Але були й нові правила, які Поліна ввела сама для себе.

Вона творила новий світ - для себе й своєї дитини. Світ, де немає осуду й засудження. Їй не була потрібна холодна доброзичливість. Вона хотіла огорнути свою дитину любов’ю й піклуванням, якого сама ніколи не знала.

І хоч не завжди розуміла, як це - правильно любити, та просто віддавалася цьому почуттю.

До того ж у неї був помічник - Орест. Вона знову могла обговорювати з ним будь-яке питання… хоча б у сні.

Щовечора Поліна вмикала плейлист. Ту музику, яку вони з Орестом так любили. Слухала її вона і слухала її дитинка. В плейлисті постійно з’являлися нові пісні - ті, які точно б сподобались їй і Оресту.

А вночі,  вона чекала зустрічі з ним. І він незмінно приходив.

Цієї ночі він теж прийшов.

*****

Поліна ніжно обіймала Ореста за шию, заглядаючи йому в очі:

— Знаєш, сьогодні бачила такий гарний костюмчик… — промовила загадково.

— То чого ж не купила? — усміхнувся він.

— Ну, я ж не знаю, хто буде… — вирішила трохи пофліртувати Поліна.

— Хай це буде сюрприз, — твердо відповів Орест. — Але ти купуй усе, що тобі подобається. Все знадобиться.

*****

А наступного дня Поліна пішла в магазин і купувала… Такі милі дитячі іграшки, різні новомодні штучки, костюмчики всіх кольорів.

У неї такого не було. Стандартні іграшки дитбудинку та найпростіший одяг.

Вона хотіла дати своїй дитині краще. Ні, не вичурні речі дорогих брендів. Просто нові, цілі речі, - не зламані, не пошарпані.

Єдине, жодне ліжечко Поліні не подобалось: то занадто громіздке, то непрактичне, то просто виглядало дивно. Вона вже обійшла всі дитячі магазини міста, переглянула купу пропозицій онлайн  - і так нічого й не знайшла.

«Ну що ж, перший час дитинка все одно буде спати біля мене», — заспокоїла себе Поліна.

На УЗД вона теж попросила не говорити стать дитини. Орест сказав: "сюрприз" -  значить, хай буде сюрприз.

Насправді це не мало значення. Хто б це не був -  вона любитиме цю дитину. Любитиме за себе й за Ореста.

Вагітність проходила легко. Ніякої нудоти, поганого самопочуття. Лише спокій і впевненість.

Робота її не обтяжувала, а коли колеги почали помічати округлі форми - їхні запитання трохи притихли. Незручних моментів, звісно, ще вистачало, але Поліна стійко все витримувала.

А вночі - її основна підтримка, її всесвіт, її рушій.

Так минали дні й ночі, сплітаючись у вузол, що малював нові картини їхнього життя.

Час летів швидко.

Ось уже й настав момент - час вирушати в декрет.