10.

Під час судового процесу Поліна забороняла собі навіть думати про штучне запліднення. А тепер вона мала знати про це все. Вона не мала права на помилку. Лише один шанс. Один-єдиний зразок.

Незліченна кількість незрозумілих термінів, обстеження, аналізи,  гормональні уколи, нескінченні консультації з лікарями. І - жодної людини поруч, щоб підтримати, просто бути.

Нарешті всі аналізи здані, всі документи підписані, гормональна стимуляція завершена. Організм готовий.  Настав день Х.

Поліна збиралася до лікарні, немов на побачення з коханим. Одягла легку бірюзову сукню, що гарно підкреслювала відтінок її очей. Зручну, але елегантну. Взула туфлі на невисоких підборах.
"Треба звикати до комфортного взуття," — подумала вона.

Трохи рум’ян, аби приховати блідість. Гормони трохи змінили фігуру, форми стали округлішими, майже такими, як колись. Але вона не зважала: нормалізація ваги - це був ще один крок до мети, до успіху процедури. Легка коралова помада, -  і з дзеркала на неї дивилася досить приваблива блондинка із зеленкуватими  очима.

Відвідавши Ореста на Алеї Слави, Поліна вирушила до клініки. Сумка давно  зібрана: необхідні речі, фото Ореста, його молитовник.

Палата нагадувала номер невеликого готелю: блідо-рожеві стіни, телевізор, шафа, міні-холодильник. Зручне ліжко, тумбочка. Лише медичне обладнання за ширмою нагадувало, де Поліна насправді перебуває.

В штучному заплідненні немає жодної романтики, лише медицина.

Часто вона бачила, як пари приходили разом.  Не тому, що так треба, бо так хотіли. Чоловіки також хотіли бути, в  той особливий момент, коли зароджується нове життя.

Вона була сама. Максимум, що могла зробити - пригорнути до грудей фото коханого. По щоці скотилася зрадлива сльоза.

Ні, фізично не боліло  - процедуру проводили під легким наркозом, коли він минув, залишився лише дискомфорт. Боліла душа. Самотність роздирала Поліну на шматки.

Здавалось, усе життя вона була самотня. Звикла до цього, та не змирилася.

Поліна ніколи не знала батьків. Її залишили немовлям у пологовому будинку. Чому - ніхто не пояснив. Маленька дівчинка все життя доводила собі й світу, що варта любові. Спочатку, гарною поведінкою, старанним навчанням, намагалась бути неконфліктною. Вона чекала, що батьки повернуться. Минали роки, але ніхто не прийшов і не забрав її. 

Вона продовжувала вчитися, досягати нових вершин. Випустившись із дитячого будинку, отримала квартиру від держави. 

Самостійне, самотнє життя до моменту, поки не зустріла Ореста.

Молодий, привабливий, добрий.

"Дивно, що він взагалі звернув на мене увагу", — подумала тоді Поліна.

Два роки щастя. Два роки любові, які так раптово обірвалися.

У цих стосунках їй не треба було випрошувати любов, заробляти її. Орест просто дарував її. Як і вона йому.

— Ну ось і все, ми закінчили. Залишається чекати, чи приживеться ембріон, — голос лікаря вивів Поліну з роздумів.

Вона повернулася до дому.

Обставини малювали жорстоку паралель: зараз вона боролася за право народити дитину, тоді як ніхто не боровся за неї саму.

"Якщо все вийде — я ніколи не залишу свою дитину", — твердо подумала вона.

Зручно вмостившись на ліжку, Поліна увімкнула телевізор, щоб хоч трохи прискорити час. Просте очікування було нестерпним. Під якусь любовну мелодраму дівчина непомітно заснула.