9.

Сьогоднішній день був дуже важливий. Сьогодні, у певному сенсі, вирішувалося майбутнє Поліни. Мить, яка мала показати, чи повернеться вона до своєї звичної рутини - безцільного існування, простого проживання дня за днем, - чи відкриє двері в майбутнє, яке водночас лякало й захоплювало.

Ранок видався прохолодним. Легкий вітерець холодив і водночас огортав Поліну ніжними обіймами, коли вона відвідувала Ореста на Алеї Слави.

 «Ти бачиш, любий, я борюся за нас. За наше майбутнє», — прошепотіла дівчина.

 «Так, я знаю», — немов у відповідь, зашелестіли прапорці.

Постоявши ще кілька хвилин, Поліна попрямувала до будинку суду. Їй знову довелося пробиратися крізь натовп журналістів, які безцеремонно обговорювали кожну деталь. Це справді була сенсація. Таке траплялося в Україні чи не вперше. В інших країнах подібні випадки вже були, але не тут. Про це їй розповів адвокат. І, як він радив, Поліна йшла  крізь юрбу, гордо й спокійно, несучи свій біль глибоко всередині.

Трохи поодаль стояли батьки Ореста. Мати знову влаштувала показну сцену, привертаючи все більше уваги до себе. Вона майстерно використовувала журналістів у своїх маніпуляціях.

Судова зала сьогодні була переповнена. Здавалося, тут судили серійного вбивцю, а не розглядали справу цивільного характеру.

Підтримати Поліну прийшли побратими Ореста й деякі її колеги з роботи. Прийшов також і лікар - Мирослав Семенович. У залі було чимало журналістів.

Адвокати жваво щось обговорювали між собою, доки не з’явився суддя.

«Ну ось і момент істини»,— подумала Поліна.

Першим узяв слово адвокат батьків Ореста. Його позиція ґрунтувалася на відсутності нотаріально завіреного заповіту:

— Закон чіткий у таких випадках. Все, що виходить за межі встановленої процедури — лише припущення. Людина перебувала у стресовій ситуації, звісно, їй потрібно було за щось триматися, про щось мріяти. Але це не дає гарантії, що згодом він не змінив би своєї думки. Ми вже ніколи достеменно не дізнаємось, чого саме хотів загиблий. Але є його батьки - його законні спадкоємці, які відповідно до чинного законодавства мають право ухвалювати рішення. Збір біоматеріалу був стандартною медичною процедурою, що проводилася під час проходження військово-лікарської комісії. Це не було вираженням волі військовослужбовця. Зважаючи на це, я прошу суд заборонити використання біоматеріалу та зобов’язати його знищити з метою уникнення подальших маніпуляцій.

Адвокат Поліни мав іншу думку, яку обґрунтовував принципом свободи волі:

— Загибель молодої людини — це трагедія. Орест залишив по собі добру пам’ять, віддавши найцінніше - життя. Але він хотів залишити й інший слід,  своє продовження. Ми маємо письмове свідчення його волі, адресоване найближчій людині - Поліні. У цьому документі, який написано власноруч, чітко простежується намір Ореста: залишити після себе потомство, навіть якщо він не повернеться. Ми не можемо позбавити людину права на спадкове продовження лише через недосконалість чинної нормативної бази.

Варто згадати: законодавство у сфері репродуктивних прав після смерті особи лише формується. Схожий випадок відбувся у Франції ще 1984 року, відомий як справа Parpalaix(1). Так, тоді справа була програна, але вона стала поштовхом до розвитку правових стандартів у цій сфері.

Більш прогресивний підхід ми бачимо на прикладі Ізраїлю -  справа Keivan Cohen(2) у 2007 році. Там батьки загиблого військового отримали право на використання його біоматеріалу для народження онуків. Ізраїль одним із перших визнав такі права, особливо щодо військових, які віддали життя за країну.

Чи не до цього ми прагнемо? До суспільства, де права людини й повага до волі особистості є справжньою цінністю? Орест мріяв про нове, вільне життя для Поліни та їхньої майбутньої дитини. За це він боровся і загинув. Тому ми не маємо морального права ігнорувати його волю.

Так, законодавство ще недосконале, але саме цей прецедент може стати поштовхом для його розвитку. Це буде не лише юридичне, а й моральне визнання жертовності наших захисників. Коли навіть після смерті вони матимуть змогу залишити частину себе у своїй дитині - це і буде перемога людяності та свободи.

У залі запанувала тиша. Здавалося, увесь світ завмер в очікуванні.

Слово взяв суддя. Поліна, не стримуючи хвилювання, закрила обличчя долонями й тихо шепотіла молитву. Їй здалося, що її серце зупинилося.

— Це справді складна юридична ситуація, з якою наша судова практика ще не мала справи. Тут перетинаються правові й морально-етичні аспекти. Зваживши всі обставини, вислухавши доводи сторін і свідків, суд постановляє:

Визнати рукописну записку Ореста Олександровича Маркевича дійсним виявом його волі, враховуючи надзвичайні обставини його перебування в зоні бойових дій. Вважати цей документ особистим заповітом щодо розпорядження власним біоматеріалом.

Надати Скрипник Поліні Андріївні повний доступ до біоматеріалів загиблого. Вона отримує всі законні права ухвалювати рішення щодо їх подальшого використання.

Оплату зберігання біоматеріалів протягом трьох років покладаю на державу. Після закінчення цього терміну -  за кошти Скрипник П.А.

Судові витрати покласти на позивачів.

У залі пролунали бурхливі оплески. Адвокат вітав Поліну з перемогою, але вона не могла повірити.