8

А далі були довгі місяці судової тяганини. Поліна боролася за право народити дитину від коханого. Інший варіант вона навіть не розглядала. Так хотів Орест,  хіба могла вона вчинити інакше? Та й сама хотіла того самого. Не очікувала лише такого спротиву з боку його батьків.

До справи Поліна підійшла ретельно, кинула всі сили, до останньої краплі. Знайшла хорошого адвоката, який пояснив усі тонкощі процесу. Перепон вистачало, але Поліна не з тих, хто здається.

Найперше потрібно було довести справжність записки. Провели аж дві експертизи. Поліна принесла стікери з холодильника - маленькі клаптики спогадів, які Орест  залишав для неї, під час їхнього спільного життя.  Марія Ігнатівна надала для аналізу його шкільний зошит. Обидві експертизи підтвердили достовірність почерку.

Далі -  свідки. Побратими Ореста розповідали, як він марив родиною, мріяв про дитину саме з Поліною. Як мріяв  рибалити з сином, влаштовувати чаювання з дончиними ляльками. Як у  полоні,  тримався за цю надію, за нове мирне життя,  за їхню майбутню родину. За свою "Поліану".

Та Марія Ігнатівна не вірила жодному слову. Істерики, театральні непритомності - судові засідання доводилося переносити раз за разом. Маніпуляції, погрози, звинувачення, вона не гребувала нічим. Тут справа була не лише в небажанні бачити Поліну матір’ю свого онука. Вона не хотіла цієї дитини взагалі. Постійно вимагала знищити зразок. Хтось скаже - це говорить її горе, хтось - холодний розрахунок.

Поліна знову і знову пояснювала, що їй не потрібні гроші, що вона просто хоче народити дитину від людини, яку кохала і кохає до нестями. Так, вона сама, їй ніде шукати підтримки, і якщо з нею щось трапиться, дитина залишиться сиротою. Але це дитина Ореста. Решта - не має значення.

*****

— Ми його батьки, ми знаємо краще, — наполягала Марія Ігнатівна.

— Але ж це те, чого він хотів… — намагалася заперечити Поліна.

— Це ще треба довести, — буркнув сердито Олександр Григорович.

— Це були лише мрії. Він це не серйозно. Якби був тут, усе б виправив. Його змусили! — підхопила дружина, знову заломлюючи руки.

— Він добровільно здав зразок, це було його рішення, — стиха, але твердо мовила Поліна.

— Хвилинна слабкість! А ти тепер хочеш на цьому нажитися, — не здавалася мати Ореста.

— Мені не потрібні гроші, — знову виправдовувалася Поліна.

— Ти так зараз говориш, — зловтішно кинув батько,  а Марія Ігнатівна підкинула дров у багаття:

— А що тобі потрібно? Дитина? Ти хоч знаєш, що це таке — мати дитину? Недоспані ночі, постійна втома… Ти й тижня не витримаєш! А потім? До дитбудинку її віддаси чи до нас прибіжиш?

— Це дитина Ореста. Я її не покину. Я… мушу спробувати, — благально стискаючи руки, говорила Поліна.

— Спробувати? Експерименту їй захотілося! А хто це потім виправлятиме? Часи важкі, не час народжувати! — сердито блимаючи очима, втрутився Олександр Григорович.

— Життя має тривати. Так, життя Ореста обірвалося, але у цій дитині він може жити далі, — стояла на своєму Поліна.

— Ще й оце "штучне запліднення"! Хочеш дитину — знайди собі чоловіка, народи, як усі нормальні люди! — зірвалася на крик Марія Ігнатівна.

— Я кохаю вашого сина. Інший мені не потрібен, — стиха, майже пошепки, виправдовувалася Поліна.

— Перебірлива яка… То всинови когось із сиріт, он скільки їх! — холодно кинув Олександр Григорович.

— Ця дитина не буде сиротою! У неї буду я… Навіть якщо ви не захочете знати свого онука чи онуку, — Поліна знову захищалася.

— Вона ще й мене у безсердечності звинувачує! — підняла руки догори Марія Ігнатівна й театрально знепритомніла просто в залі суду.

*****

Процес був важким. Зовсім нове правове поле, погано врегульоване. Адвокати з обох боків вигризали кожну літеру закону. Ніхто не йшов на поступки.

Батьки Ореста вважали себе єдиними спадкоємцями сина, адже офіційного шлюбу не було. Адвокат Поліни наголошував, що цивільний шлюб також має вагу. Повторював: це була воля самого загиблого. Так, без нотаріального завірення, але з обставинами - полон, війна.

Побратими підтримували Поліну, як могли. Приїздили на слухання, шукали людей, які знали Ореста, хто міг би підтвердити його бажання. Бо між військовими заведено: підтримувати своїх, навіть більше - тих, хто повернувся на щиті, їхніх дружин і дітей. Тут уже не має значення штамп у паспорті. Так правильно.

Ще одна болюча тема - рахунки за зберігання біоматеріалу. Саме тому, мабуть, батьки й вимагали знищити зразок. Держава оплачувала зберігання лише три роки, і термін добігав кінця. Саме тому призначили останнє засідання, де суд мав ухвалити остаточне рішення. Рішення, яке могло стати прецедентом.