7.

Ніч минула тривожно і неспокійно. Поліна ніби спала, але й не спала. Кілька разів намагалася встати, щось робити, але щоразу зупиняла себе.
Підсвідомість нашіптувала: чогось бракує. Але чого?..

То кидало в жар, то морозило. Ранок не приніс полегшення. Щойно небо злегка посвітлішало, Поліна попленталася на кухню варити каву.

На столі чекала купа нерозібраної пошти: проспекти, брошури, реклама курортів, знижки, акції. Серед усього кілька листів.
Один — платіжка за комуналку. Інший — запрошення на весілля колеги.

І лист із суду.

Тремтячими руками вона розгорнула конверт.
Виклик до суду.

За вікном спалахнула блискавка.

— Позов від батьків Ореста.

Грім прогримів майже одночасно.

 — ПОЗОВНА ЗАЯВА
Про встановлення обмежень у праві використання біологічного матеріалу, визнання дій щодо приховування документа — заповіту — неправомірними та оскарження його змісту

Перші важкі краплі вдарили об шибки.

— Невдовзі після загибелі нашого сина нам стало відомо про існування рукописного документа, підписаного, за попередніми даними, нашим сином, у якому міститься особисте розпорядження щодо використання його кріоконсервованого біологічного матеріалу з метою репродуктивного використання його колишньою цивільною нареченою — Скрипник Поліною Андріївною.

І злива полила ще дужче.
Там було ще щось  про заповіт, його недійсність, про черговість спадкування, статті з Цивільного й Сімейного кодексів…
А перед очима -  суцільна пелена, така сама, як і стіна дощу за вікном.

 — ПРОСИМО СУД:
 Визнати дії відповідачки Скрипник П.А. щодо приховування письмового документа, що має ознаки заповіту, незаконними.
 Визнати документ недійсним у зв’язку з його неналежною формою та відсутністю нотаріального посвідчення.
 Накласти тимчасову заборону на будь-яке використання кріоконсервованого біологічного матеріалу померлого Ореста Олександровича Маркевича до завершення судового розгляду.
 Зобов’язати медичні установи призупинити доступ третіх осіб до зберігання чи використання біоматеріалу до з’ясування обставин справи.

Кожне слово било, мов град.
Поліна сиділа посеред кухні, а зовні вирувала негода.

І несподівано з хаосу виринула одна думка, мов рятівна парасолька - молитовник.

"Де він? Хто забрав? Коли я бачила його востаннє?.."

Пакет із речами з лікарні все ще валявся у передпокої. Поліна кинулася туди. Червона сукня, туфлі, розірваний шалик та клатч. Сидячи на підлозі, вона витрушувала його вміст.

І ось - він. Її найбільша цінність. Молитовник у шкіряній обкладинці.

Сторінки зашурхотіли. Маленький клаптик паперу. Його рука. Його почерк.

« Поліанна.
Залишаю тобі зразок №BMN-0823/3.
Це — частина мене.
Якщо серце скаже «так» — продовж. О.»

Як Вам таке? Як гадаєте, що зробить Поліна далі?

Цікаво? Пишить свої враження. Дуже чекаю.