7.

Ніч минула тривожно і неспокійно. Поліна ніби спала, але й не спала. Кілька разів намагалася встати, щось робити, але щоразу зупиняла себе.
Підсвідомість нашіптувала: чогось бракує. Але чого?..

То кидало в жар, то морозило. Ранок не приніс полегшення. Щойно небо злегка посвітлішало, Поліна попленталася на кухню варити каву.

На столі чекала купа нерозібраної пошти: проспекти, брошури, реклама курортів, знижки, акції. Серед усього кілька листів.
Один — платіжка за комуналку. Інший — запрошення на весілля колеги.

І лист із суду.

Тремтячими руками вона розгорнула конверт.
Виклик до суду.

За вікном спалахнула блискавка.

Позов від батьків Ореста.

Грім прогримів майже одночасно.

ПОЗОВНА ЗАЯВА
Про встановлення обмежень у праві використання біологічного матеріалу, визнання дій щодо приховування документа — заповіту — неправомірними та оскарження його змісту

Перші важкі краплі вдарили об шибки.

Невдовзі після загибелі нашого сина нам стало відомо про існування рукописного документа, підписаного, за попередніми даними, нашим сином, у якому міститься особисте розпорядження щодо використання його кріоконсервованого біологічного матеріалу з метою репродуктивного використання його колишньою цивільною нареченою — Скрипник Поліною Андріївною.

І злива полила ще дужче.
Там було ще щось  про заповіт, його недійсність, про черговість спадкування, статті з Цивільного й Сімейного кодексів…
А перед очима -  суцільна пелена, така сама, як і стіна дощу за вікном.

ПРОСИМО СУД:
— Визнати дії відповідачки Скрипник П.А. щодо приховування письмового документа, що має ознаки заповіту, незаконними.
— Визнати документ недійсним у зв’язку з його неналежною формою та відсутністю нотаріального посвідчення.
— Накласти тимчасову заборону на будь-яке використання кріоконсервованого біологічного матеріалу померлого Ореста Олександровича Маркевича до завершення судового розгляду.
— Зобов’язати медичні установи призупинити доступ третіх осіб до зберігання чи використання біоматеріалу до з’ясування обставин справи.

Кожне слово било, мов град.
Поліна сиділа посеред кухні, а зовні вирувала негода.

І несподівано з хаосу виринула одна думка, мов рятівна парасолька - молитовник.

"Де він? Хто забрав? Коли я бачила його востаннє?.."

Пакет із речами з лікарні все ще валявся у передпокої. Поліна кинулася туди. Червона сукня, туфлі, розірваний шалик та клатч. Сидячи на підлозі, вона витрушувала його вміст.

І ось - він. Її найбільша цінність. Молитовник у шкіряній обкладинці.

Сторінки зашурхотіли. Маленький клаптик паперу. Його рука. Його почерк.

Поліанна.
Залишаю тобі зразок №BMN-0823/3.
Це — частина мене.
Якщо серце скаже «так» — продовж. О.

Як Вам таке? Як гадаєте, що зробить Поліна далі?

Цікаво? Пишить свої враження. Дуже чекаю.