5.

Поліна розплющила очі. Вона лежала на якомусь ліжку  -  доволі незручному. Простора, світла кімната, але холодна. Біла стеля, білі стіни.
Трохи поворухнувшись, вона спробувала підвестися. Прилади миттєво спрацювали, порушивши тишу. Лікарня.

Безсила, Поліна знову опустилася на подушку. Величезне вікно на пів стіни, за жалюзі - ґрати. В іншому кутку  громіздке крісло та невелика шафа.

"Щось це не дуже схоже на звичайну лікарню..." — промайнуло в голові.

— О, наша спляча красуня прокинулась! — лагідно промовив чоловік, який увійшов. Сивуватий, трохи згорблений, але усміхнений. Вже немолодий, але обличчя добре.

— Дозвольте представитися, я ваш лікар — Мирослав Семенович Глушко, — його голос заповнив усю кімнату, мов справді пахуче миро розлили.

— Ви нас дуже налякали, панночко. Що це ви собі надумали… — у його сірих очах заіскрилися бісики.

— Чому я тут? — ледь чутно спитала Поліна.

Лікар трохи насторожився:
— А що ви пам’ятаєте?

— Я була в ресторані… — Поліна зморщилась від зусилля згадати. — А далі…

Двері палати раптово відчинилися — у кімнату ввірвався крик, а вже за ним і сама жінка:

— Цього не буде! Я не дозволю! Вона не має права!

Поліна заплющила очі, щойно побачила її. Це була Марія Ігнатівна — мати Ореста.

Лікар миттєво кинувся до неї:
— Зараз не час і не місце, — застережливо промовив, перекриваючи шлях. Дуже тактовно, але наполегливо вивів її з палати.

— Я покличу медсестру, — сказав, зачиняючи двері.

Поліна ще кілька хвилин лежала із заплющеними очима.
Марія Ігнатівна — жінка-стихія. Шумна, емоційна, іноді надмірно. Її горе було таким самим - гучним, із криками, заламуванням рук, із плачем навзрид. Ні, вона не грала - вона справді так відчувала. Єдине, чого не могла збагнути: що хтось може проживати горе зовсім інакше.

Поліна ж на похороні була схожа на кам’яну статую. Жодної сльозини, жодної емоції. Це вже потім, уночі, вона проридала все, що стримувала тоді.

Так і проросла між ними прірва - двоє людей з одним болем, але чужі у способах його прожити.
З того часу Марія Ігнатівна щодня ходила на цвинтар, а Поліна - на Алею Слави у парку.

Поліна ще роздумувала про це, коли двері прочинилися,  зайшла молода медсестра:
— Вам щось потрібно? Води? Чи може їсти хочете? — затараторила вона.

— Чому вона тут? — спитала Поліна.

— Хто?

— Марія Ігнатівна. Навіщо?..

Поліна здивувалася. Навряд чи батьки Ореста хвилювались за неї. Вони ж навіть не встигли одружитися… Так хотіли, але не встигли.

— Мабуть, через записку…

— Записку? Яку записку? — у голові стояв туман. Вона з усіх сил намагалася пригадати.

— Ви краще лікаря спитайте… Я вже й так зайве бовкнула, — дівчина перевірила крапельницю, пригладила постіль і хутко зникла.

За кілька хвилин Поліну знову поглинув сон.