4.

Ще один день.
Сьогодні на роботі - свято: виграли великий закордонний тендер. Попри те, що Поліна доклала до цього чимало зусиль, насправді святкувати зовсім не хотілося. Хотілося лише якнайшвидше завершити вечір і повернутися додому. У своє захищене місце. До нього.

Ні, вона, звісно, вдягла гарну сукню - її вмовили Світлана з Оксаною. Взула підбори, навіть трохи нафарбувалась.
"Що не кажи - обгортка вийшла досить приваблива", — гірко посміхнулась Поліна, збираючись до ресторану.

Темно-червона сукня ще більше підкреслювала світлу, майже прозору шкіру, яку не брав жоден автозагар. Така ж червона помада,  наче Lady in Red. Шовк м'яко струменів по фігурі, а легкі драпірування вдало підкреслювали стрункість. Сукня була досить проста, але водночас елегантна. На плечі - недбало накинутий шалик із тонкого шифону. В руках - золотистий клатч, у який вмістилося усе найнеобхідніше: телефон, ключі, ну і, звісно, молитовник.

Ресторан зустрів Поліну помпезністю та вишуканістю. Тут Генеральний не скупився, до того ж на свято запросили закордонних інвесторів. Зала, хоч і не була велика, але вщент заставлена столами, між якими непомітно сновигали офіціанти. Ресторан був переповнений, повітря немов важчало від шуму та розмов. Простір душив Поліну. Було надто гамірно. Загальний гомін заглушував музику, що лунала на фоні. Поліна прислухалась - мелодія здалась знайомою, але слова було важко розібрати.

«Мені так мало тебе… В спогадах про нас… Я сумую… Небо і земля… Я блукаю один… Відгукнеться в тобі…» (1) — уривки фраз долинали до неї крізь шум.

У якийсь момент балаган навколо зник - залишився лише голос. Що це за пісня?.. А може, це вже не пісня?..
Світ перестав існувати. Повітря не вистачало, ніби хтось перекрив вентиль. Під ногами зникла підлога.

Схопившись за груди, Поліна кинулася до найближчого виходу.

За великими скляними дверима відкривався невеликий затишний дворик із танцмайданчиком. Він радше нагадував ботанічний сад у мініатюрі. Кущі троянд та жимолості, клумби з ірисами й півоніями. Навіть кілька мармурових статуй. У центрі дерев’яна альтанка, що слугувала танцмайданчиком. Її стіни оплітав дикий плющ.

Вибігаючи, Поліна зачепилася шаликом за кущ і порвала його.

Істерика чи панічна атака вже міцно тримала її в лещатах. Серце билося у грудях, мов набат. Світ кружляв довкола, немов на каруселі. Вона опустилася на траву, підтягнувши коліна до грудей і обійнявши себе руками.

Сльози не піддавалися стримуванню. Її трусило, а згодом настало раптове заціпеніння.

 "Де?.. Де він?".. — лише шепотіла Поліна.

У такому стані її і знайшли. Вона бурмотіла щось собі під ніс. Генеральний, звісно, схвильований, наказав викликати «швидку», не забувши додати, що краще, аби машина під’їхала до заднього виходу — щоб не привертати зайвої уваги.

Оксана знайшла золотистий клатч, що валявся просто на траві, і туфлі. Клатч розстібнувся, і дрібнички висипалися на землю. Трохи далі лежали телефон і маленька книжечка - вона розірвалася, точніше, відірвався корінець разом зі шкіряною обкладинкою. І згорток, захований за корінцем - маленький клаптик паперу.

Оксана все обережно зібрала й передала лікарю швидкої.

1. Фрагмент пісні — акустична версія «Замало» Макса Барських.