3.

— Ну, коротше, це його, — сказав Олег, дістаючи з кишені маленький молитовник.

Поліна здивовано глянула. Орест не був особливо віруючим… Але тремтячими руками все ж узяла. Темно-коричнева шкіряна обкладинка холодила долоні. Вона не наважувалась розгорнути книжку. Просто сиділа й дивилася. Маленький молитовник у її руках здавався живою істотою. Затиснутий у пальцях, він несподівано видався важким.

Поліна затамувала подих і нарешті розгорнула книжку. Хлопці, як за командою, відвернулись і закурили. Кожен думав про щось своє.

Вона повільно гортала сторінки, вдивляючись у незнайомі тексти. Сторінки шелестіли, як пожовкле листя на вітрі. Очі ковзали по друкованому тексту — псалми, молитви, подяки… Аж раптом вона побачила рукописну фразу, поверх друкованого рядка:

"я поруч"

Його недбалий, трохи нахилений почерк - такий знайомий, такий любий. Дівчина повільно піднесла книжечку до вуст і поцілувала. На мить їй навіть здалося, що вона відчула аромат свого коханого. Той самий Tom Ford — Oud Wood.

Її губи торкнулися сторінки, а з очей тихо покотилися сльози. Аромат огорнув її. Терпкий сандал і кардамон залоскотали ніс, а далі - ледь помітний дотик ванілі й троянди. Запах, як і він сам: мужній, справжній, і водночас такий ніжний. Як давно вона не відчувала цей запах… такий до болю знайомий, рідний, просто присутній.

— Ти поруч… — прошепотіла.

Хлопці мовчки палили, удаючи, що нічого не бачать. А потім вони ще довго говорили. Згадували смішні історії, байки побратимів. Геніальні рецепти польової кухні. Милих котів, що приходили на позиції.

Додому Поліна повернулася пізно і ще довго не могла надихатися. Вперше за довгий час вона дихала. Несміливо, але дихала.

І в її повсякденному розкладі з'явився новий ритуал. Тепер кожного вечора вона гортала кілька сторінок молитовника, по кілька разів перечитуючи молитви. Лише кілька сторінок - не більше й не менше.

Серце щемливо стискалося, коли вона знаходила новий напис від руки:

«Любов не минає»,
«Як одне»,
«Віддав життя»,
«Не вмре»…

На перший погляд — просто фрази з молитов. Для когось - так. Але не для неї. Для неї - це були його слова. Слова, звернені саме до неї.

У них Поліна знаходила втіху й заспокоєння. Вона буквально не випускала молитовник із рук - носила його у внутрішній кишені піджака. Непомітно торкалася до нього, коли думала, що ніхто не бачить. А ввечері на неї чекав ритуал.

Кімнату огортала тиха музика: «Спи собі сама», або «Мовчати», або «Лиш вона» (1) — та сама пісня, що лунала, коли вони познайомились. Тьмяне світло з вікна. Усе природне, нічого зайвого, нічого штучного.

Вона повільно сідала на ліжко, кілька хвилин просто дихала. Повітрям. Музикою. Світлом, що вже малювало на стінах розмиті тіні. А потім жадібно впивалася очима в кожне слово, кожну літеру - шукаючи новий подарунок, ще одне слово, ще одну фразу.

Засинала Поліна лише обійнявши свій скарб.

А завтра знову все повториться: Алея Слави, робота, надокучливі колеги, які знають, як буде краще. І вечір. Їхній вечір. Там, де діють лише їхні правила. Де все так, як є. І це - правильно. Хто б там що не казав.

1."Спи собі сама” — пісня українського гурту Скрябін, лірична балада про самотність і любов, яка не відпускає.

“Мовчати” — дует гурту Скрябін та Ірини Білик, про біль і мовчання у стосунках, коли вже не залишилось слів.

“Лиш вона” — пісня гурту Плач Єремії (музика — Тарас Чубай, слова — Костянтин Москалець), твір про жінку-міф, жінку-пам’ять, ідеалізовану, недосяжну, але завжди присутню. 

Вам цікаво, що буде далі? Тоді продовжуємо. Мені цікава ваша думка.