2

— Ти знову туди ходила… Ну скільки можна себе мучити? Ти ж розумієш, що цим його не повернеш, — заходилася Світлана, щойно Поліна переступила поріг офісу.

Поліна, не зважаючи на докір подруги, мовчки пройшла до свого робочого місця й увімкнула комп’ютер. Як добре, що, крім Світлани, їй не треба було ні з ким особливо спілкуватися. Світлану вона давно сприймала просто як фоновий шум.

— Ти ж така молода… Навіщо себе хоронити? Орест би цього точно не хотів. Знайди когось. Життя триває…

Поліна дістала з сумки навушники, увімкнула на телефоні свій плейлист і занурилася в роботу. У вухах гриміла Katy Perry “Thinking of You”, а в голові оберталася єдина думка: "Цей хтось ніколи не стане тобою..."

В обідню перерву Світлані таки вдалося вмовити Поліну піти до кафе. До них приєдналася Оксана з відділу збуту. Дівчата жваво гомоніли, сміялися, а Поліна тим часом лише колупалася в салаті "Цезар" і апатично гортала стрічку новин у Telegram.

Раптом блимнуло повідомлення від Сашка:

“Наших обміняли. Один із них має повідомлення для тебе.”

Серце пропустило удар. Дихання збилося. Жбурнувши кілька купюр на стіл, Поліна кинулася геть - не пояснюючи нічого й нікому. Вона й сама ще не розуміла, куди й навіщо біжить.

Подруги зі співчуттям проводили її поглядом.

— Ну зовсім здуріла, — прошепотіла Оксана. — Що вона виробляє…

А в Поліни, здавалося, виросли крила. Вона бігла. Ні - летіла. Вона знала: це повідомлення від нього. Вона не з’їхала з глузду. Вона розуміла, що  Орест загинув. Але серцем відчувала - це від нього.

Почалося оббивання порогів:

— До них не можна, вони на реабілітації, — говорили лікарі.
— Тільки родичам, — відрізали командири.

На щастя, Сашко - командир Ореста - допоміг.

І от завтра вона мала їхати до реабілітаційного центру. На зустріч із хлопцем, якого вона не знала. Але який знав її Ореста.

Поліна не спала всю ніч. Підвелася за кілька хвилин до дзвінка будильника. Сумка вже була зібрана: документи, кілька фотографій і дозволені лікарями смаколики.

Реабілітаційний центр  за містом, у гущавині соснового лісу. Колись це був старовинний маєток, нашвидкуруч переобладнаний під санаторій. Головний корпус і кілька будинків. Багато алей, мощені доріжки. Химерні, велетенські дерева.

Пройшовши всі пости й перевірки, Поліна нарешті опинилася на території. Між деревами подекуди виднілися лавки. Вона сіла на одну з них і почала чекати.

За кілька хвилин до неї вийшли двоє. Хоча радше,   викотилися, підтримуючи один одного. На двох у них було три ноги й три руки.

Поліну таким не налякати. За ці роки вона бачила вже багато. Спокійно допомогла хлопцям вмоститися й сама присіла поруч.

Запала тиша. Ніхто не знав, як почати розмову.

У Поліни було багато запитань. Але жодного вона не наважилася озвучити. Хлопці просто спостерігали за нею, ніби сканували , чи витримає, скільки їй можна розповісти…

Першим озвався чорнявий парубок із виразними очима - Віталій:

— Ми зустрілися з Орестом за кілька днів до полону. Щойно приїхали на нові позиції — ще не встигли закріпитися… А потім — полон. Якби нас не поранило… ми б їм насипали…

— А ми й насипали, — тяжко озвався інший, Олег. — Особливо Орест...

Знову запала тиша. Важка й липка.