1.

Минув рік. А може, лише здалося… Останнім часом дні змінювали один одного довгою, виснажливою рутиною. Все чітко й стандартно: робота - дім -  знову робота.

Будильник заволав на всю кімнату. Поліна знеохочено розплющила очі. На стінах грали сонячні зайчики. Побачивши їх, вона відвернулася до стіни й тихо заплакала.

 "Ще один день…" — подумала вона. — "Треба пережити ще один день. Хоча б один…"

Вона дозволила собі поплакати п’ять хвилин. Не більше. Потім повільно встала й почала збиратись - так неквапно, як тільки могла.

Спершу - холодний душ. Він мав би бадьорити, а насправді лише змив залишки сну й тепла. Кілька хвилин перед дзеркалом. Вона розчесала коротке волосся, машинально почистила зуби, кинула погляд на полицю з косметикою… Завмерла.

 "Ні… Не хочу. Не бачу сенсу…" — прошепотів внутрішній голос.

Вона попленталась на кухню. Поки грілася вода в чайнику, Поліна сіла на стілець по-турецьки, підтягнувши під себе ноги, й закуталася в довгий махровий халат. Почала спостерігати за пташкою за вікном. Маленька синичка виглядала такою безтурботною - щебече собі та й щебече. І тут до неї прилетіла ще одна.

Поліну мовби блискавкою прошило. Вона хутко розвернулася й кинулася вимикати чайник, що вже горлав на всю кухню.

Гірка кава, колись така улюблена, тепер зовсім не смакувала. Швидше  -  просто звичка. Зробивши кілька ковтків, Поліна пішла одягатися.

Чіткі, механічні рухи: зручна білизна, спідниця, що ніби сама зісковзнула з полиці, мішкуватий светр, у якому можна було сховатися. Зношені балетки, сумка через плече. Нічого зайвого.

До роботи залишалося півгодини. Поліна вирішила пройтися пішки через парк. Вона йшла й тихо молилася, щоб не було багато людей. Люди дратували її - навіть просто своєю присутністю.

Парк посеред міста - невеликий оазис зелені й життя, що пробився крізь бетон та асфальт. Місце зустрічей друзів, весільних фото, тихого дзюрчання фонтану. Тут завжди бігали діти й відпочивали пенсіонери.

В самому центрі - Алея Слави. Галявина з жовто-блакитних прапорців. Здалеку вона здавалася клумбою. Лише підійшовши ближче, можна було розгледіти на кожному прапорці маленьку фотокартку.

Ноги самі понесли Поліну до меморіалу.

— Привіт, любий… — прошепотіла вона.

Відповіддю був лише шелест прапорців.

Сльози знову підступили до очей.

— Ну як ти там? Не дивись, що я плачу… Це так… Я ж обіцяла бути сильною — і я буду. Скоро. Може, завтра…

Щоденний ритуал. По дорозі на роботу.

Вдих - видих. І знову далі.

Лише тут вона дихала. Лише тут вона відчувала його - свого Ореста.