Минуле наступає

Це ж він, мій давній знайомий, якого я більш за все хотіла викреслити із життя.Ні,не буває так.Хоча чому?Хіба в нашому місті могли знайтися більш яскраві розваги для людей,що прагнуть більше, аніж постійно гуляти відпрацьованими шляхами?
Ні, не було ніяких драм, сварок, він не колишній. Просто багато говорив, а потім примножував мовчання.
Не помітив мене, а от я помітила, що хлопець зліва наче віддзеркалення мого знайомого, хоча водночас не має нічого спільного із ним.
Зазвичай у фільмах постають протилежні образи і починаєш дивуватися, як можна не обрати між крайнощами, якщо ти і сама не можеш бути поділена на два виміри одночасно. Інша річ - вони схожі.
Звичайно цей монолог випередив час, тоді я ще не могла знати анітрохи про наповнення людини, яку бачу вперше і навіть того, з ким була знайома вічність.
Ну що ж, гратимемо у мовчанку? Останнім часом гра була постійною, а правила - незмінними.
- Слухай, а ти подорожувала раніше?
Нарешті пролунав голос, такий глибокий, що я потонула в ньому (і ще заходитиму в цей океан не раз).
- Звичайно, подорожувала.Трохи поїздила країною, але досвід кемпінгу маю вперше. Як щодо тебе?
- Так, наша Батьківщина неймовірна, я взагалі є величезним патріотом, але доводилося бувати й закордоном.
Я зрозуміла, що він бачив більше заходів і сходів, ніж я, і мені важко буде підтримувати розмову. Жахливе відчуття - ніби хочеш дотягнутися до книжки із найбільш цікавою назвою і найпрекраснішою обкладинкою, а вона стоїть на недосяжний полиці.
Ти намагаєшся всіма методами, але вдається лише декілька разів доторкнутися кореня.Заспокоюєш себе, що краще тягнутися і намагатися стати вищою, аніж читати нецікаві одноразові історії.
- Вибач, чогось замислилася. Розкажи докладніше, де був, що бачив.
- Обожнюю європейські міста: від Парижа до Праги. І скрізь вирує неповторне життя, а ти, наче вірус, намагаєшся стати "своїм", але все одно звешся тимчасовим гостем. До речі,за освітою я - біолог, тому й такі порівняння.
Його слова були такими сором'язливими, кружляли у повітрі, мов перший сніг, а я насолоджувалася,аж поки не впадуть на голову.
Певно, мала сказати у відповідь, що я - звичайна студентка, але ж так не хотілося падати зі скелі, на яку я вперто лізла, знаючи, що до вершини не дістануся, а опускатися - не вистачить сили.
Ні, начебто візуально різниця у віці була невеликою. Яке цікаве слово - "невелика", бо кожен відчуває його по-різному.
- Цікаво. Я людина більше творча, проте часто не визнаю необхідності в цьому, без картин ніхто не помре,а от без ліків...,-Чи не звучало це дивно?,-.Бачу улюблену групу на футболці? Мені теж вона подобається, була на концерті нещодавно.
- О, я святкував ювілей - тридцятий їхній виступ, що я бачив наживо.
Я поглянула їз здивуванням і найсвітлішою заздрістю.
Діалог міг тривати вічно, якщо б водій не увімкнув на всю гучність музику,причому нестерпну для більшості,справдження стереотипів у повсягденності.
 Ну звичайно нашого перетину з моїм знайомим не вдалося уникнути. Ми зупинилися аби відпочити і отримати інвентар з якоїсь колоритної бази.
Він привітався першим і щиро, як мені хотілося вірити, посміхнувся. Потім спитав, як справи ( це наш сталий вираз під час зустрічей) і, удавши, що йому вкрай необхідно забрати свою палатку, пішов.
Алекс не втрачав часу даремно і познайомився чи не з усіма: хлопцем Клімом,що отримав чимало настанов від матусі, жінкою Віккі років тридцяти з двома дітьми, взагалі не уявляю,як вона впорається із п'ятьма стихіями : вогнем, водою, повітрям, землею і ураганом неслухняності.
Рон,той самий мій давній біль, розмовляв по телефону, поки останні уламки зв'язку ще можна було деінде спіймати.
Я стояла осторонь і відчувала себе загубленою, ніби лялька, якій не вистачило місця в іграшковому будинку, аж поки не підійшла дівчина, аби також знайти собі супутника для веселого, але непередбаченого "плавання".
‌Обряд знайомства досить типовий,як звати,до речі її - Кітті, де живеш і вчишся,як натрапила на оголошення і усіляке таке
Дивно, але тілом розлилося якесь дружнє тепло, хоча льодовики несподіваних поворотів розтопити не вдасться.
Нарешті зупинка добігала кінця...

Другий відрізок дороги я вже розмовляла сама із собою. Так вже склалося, Алекс зімкнув очі. Дві протилежності в мені постійно сперечалися, одна хотіла аналізувати і керуватися за правилами, які я створила сама собі, а інша зрадливо тисла на газ і повертала очі вбік...

Одна палатка на двох. Я вже не боялася ніяких сусідів, а деяких навіть хотіла, хоча боялася зізнатися у цьому навіть своєму другому "Я", що погано ставиться до шкідливих думок.
Ну що,момент істини, нас розбили як вважали за потрібне.