Початок подорожі

Добре, читачу, якщо у твоєму серці завжди жило лише одне кохання і більше не було там місця для жодного образу, а от мені вдалося навчитися закривати дверцята надто пізно.

1
Мені постійно хотілось пізнати себе, відчути свою унікальність, зазирнути до майбутнього і нарешті зрозуміти, як це - кохати і не корити себе за кожну хвилину, спрямовану не на самовдосконалення.
Я записалася до походу. Нарешті колір очей збігатиметься з навколишнім краєвидом. Місто спустошує, а природа, мов зарядний пристрій, відновлює сили.
Куди я їду? Хто розділить зі мною заходи і сходи? Невідомість лякає й водночас підігріває інтерес. Ну звичайно, невеликим обсягом інформації я володію, але то таке...
Чи слід зазначити, що половинки валізи ледве з'єдналися, як романтично, стільки поміж ними. Дивні думки, але так хочеться прикрасити життя рожевими блискітками, в очах включно.
Наступного ранку будильник підставив мене і не задзвонив. Загалом люди у такому разі метушаться і нічого не встигають, але я прокинулася сама. Дякую, підсвідомосте, що не дала мені йти назустріч пригодам без головного захисту - мейку.
Нічого не змінилося: я як і раніше не знаю, що то буде за похід, а також не знаю, чи можна довіряти оголошенням з інстаграму.
Нікого ще немає, певно, прийшла зарано.
У мій бік впевнено крокує хлопець, одягнений у яскраву футболку, із виразними карими очима і темнішим за будь-яку темряву волоссям, що виблискувало космічно-фіолетовим, проте природнім відтінком.
Скільки потрібно людині, аби зробити висновки? Точно, лічені секунди.Так от висновок зроблено - надто дивний,не потоваришуємо.
- Привіт,ти теж чекаєш на веселих людей, що збираються покинути реальність на тиждень?
Незвично, подумала я, але пожартувати щось дотепне у відповідь не змогла. Від глибини голосу затремтіли руки... Ні,того не могло статися.
- Привіт, так...
- Познайомимося? Мене звати Алекс.
- Ой, вибач, що не представилася, Дана.
Я точно в нього не закохаюсь. Ця стійка думка заспокоювала і надавала трохи впевненості у діях.
Далі підійшли ще люди, і ще...Від такої кількості нових облич запаморочилося в голові.
Ніколи не спішу сідати до автобусу, особливо за умови знання, що кількості місць вистачить на всіх.
Зайшла передостанньою. Моєму найпершому другові не залишалося нічого, окрім сісти поруч. Усі по місцях, усі готові,чого ж чекаємо?
Несподівано одне місце звільняється, виявляється, що хтось з батьків просто проводжав свою дитину і не втримався від фінальних настанов.
Наш організатор і ватажок - кремезний чолов'яга Вал років сорока повідомляє: однієї людини не вистачає.
Ніхто не знає цю людину, але вона усіх непокоїть і викликає не найприємніші думки.
Хоча мені насправді подобається очікування, є щось незвичайне у цій дії, а точніше – бездіяльності. Чи може так впливає спокійна компанія зліва? Не треба про це думати, ми ж їдемо з метою цю функцію вимкнути.
До бусу спочатку ніби якась сила закидує рюкзака, а згодом влізає й важко дихає людина, злі й водночас зраділі погляди падають на нього.
І тут я втратила контроль над собою.