Глава 10. Правильний порядок та його примхи або Героїня роману «Цивільний шлюб»

      У принципі ангажемент був присутній, але антракт не спостерігався. Загалом, бенефіс набрид. Балаган чи буффонаду вона сама не планувала.

      До ролі грандкокет Антуанете було ще далеко, дякувати Богу...

      Настав час зрозуміти суть.

      «Нарешті! - не зовсім ввічливо озвалася сама суть, - У кожного свій час, щоб зрозуміти»

      - Краще пізно, ніж ніколи, - сказала собі Антуанета, - тим більше, що ще не пізно.

      - Може, ще рано? - знущально запитали всі звички самодостатньої особистості, що відбулася.

      - Час якраз настав! - відрізала Антуанета.

      - Ну розповідай! - озвалася впевненість у собі.

      - Слухай! - Антуанетта була впевнена, що зараз розкладе все по поличках. - Кожна людина має суть. Вона із нею народжується. Назвіть це як хочете - точкою відліку, суттю, душею. У світі з'являється нова людина. Нове диво. Потім він починає рости, розвиватися, відчувати, формуватися - і все, абсолютно все, що його оточує, залишає на ньому відбиток. Оточення, обставини, сім'я, образи, речі, радості, неприємності, робота, професія, діти, житло, почуття, природа…

      І людина ніколи на 100 відсотків не розбереться у причинах своїх вчинків і, тим більше думок та відчуттів…

      Але його суть залишається незмінною. Просто вона вкрита тисячами шарів відбитків. Тому розглянути цю суть дуже важко. Майже неможливо…

     - Але суть буває жіночою та чоловічою! Ти ж не будеш із цим сперечатися? - сказали Антуанеті деякі відбитки. Скажімо так: з останніх...

      - А ось і ні, - заперечила Антуанета, - Ми не про біологію говоримо, а про душу ... Так, дитина народжується дівчинкою або хлопчиком з усіма наслідками, що звідси випливають. Але… Жінка стає жінкою, коли в її оточенні з'являються чоловіки, які в ній бачать жінку. Те саме відбувається і з чоловіками... Але ми зараз не про них.

     А щоб жінка була жінкою, потрібно, щоб поряд був чоловік. Інакше - вона буде будь-ким - мамою, подругою, сестрою, гарною людиною, хорошим фахівцем… Ким завгодно, тільки не жінкою…

      - То чого ж ти тягла стільки років? - Вигукнула суть Антуанети, - тобі ж не чотирнадцять років, зрештою.

      - Тягнула-тягнула, - передражнила Антуанета, - ніби ти не знаєш! Кар'єру робила, чекала принца. Класним мужикам «ні» говорила - все вважала, що вони недостатньо класні для мене.

     - Ну добре хоч тепер дійшло, - зітхнула суть, - надолуж. Ще не пізно. Хай вони будуть. Чоловіки. Потім розберешся. Вони мають просто бути. Для початку. Ти зараз можеш заперечити, що тебе не так виховували, але... Це якраз і є те лушпиння, скинувши яке, можна докопатися до суті... Не факт, що завтра все буде по-іншому. Лушпиння не скидається в один день ... Але те, що ти до цього прийшла, вже здорово!

     - А чи це не заважатиме моїй роботі? - Запитала сама себе Антуанетта.

      - Ти що, смієшся? - заговорила в ній грецька богиня.

      П'ятки продовжували боліти, але на душі було цілком прикольно. Прийнятно. Навіть, можна сказати, добре.

      …Вранці в театральному кафе збиралися різні люди.

      Не актори.

      Хоча, якщо подивитися уважно, можна було зрозуміти: щось театральне було в кожному з них.

      Втім, те саме можна було сказати й про тих, хто просто йшов вулицею.

      Просто треба було дивитись уважно.

      Бармен дивився уважно, і тому ранкові посиденьки перетворювалися на нього на свого роду спектакль. Прямо на робочому місці.

      Робоче місце бармена щодня тішилося своїм господарем. "Він спостерігає життя!" - думало робоче місце, дбаючи про красу та затишок для оточення.

      Не щоразу оточення помічало його турботу.

      "Все, як у житті" - зітхало дзеркало, але, як завжди, зітхання дзеркала ніхто не чув. Ще б пак тут не зітхати, коли все зображатися в тобі й ти пропускаєш через себе всіх, хто проходить повз!

      «Все, як у театрі» - думав бармен і зітхав уголос. А що було робити, якщо його театр був саме тут? Це були зітхання бармена з театрального кафе, зітхання людини, яка ніколи не потрапляла на вечірню виставу.

      - Нічого-нічого, - втішав його вечірній спектакль, - у тебе - своя сцена і свій зал для глядачів.

     «Натомість я навчився відчувати всі враження, - думав бармен, розставляючи посуд у правильному порядку.

     Правильний порядок при цьому глузливо кривився. Немає нічого більш тимчасового та недосконалого, ніж правильний порядок. Сьогодні він один, завтра - інший, а післязавтра настають взагалі просто дива - правильним порядком стає те, що до цього було чиєюсь примхою.

      - Так, я така, - посміхнулася чиясь примха, - все залежить від ... Загалом, все залежить.

      - От саме, - сказала незалежність, - за всіх часів люди говорять про мене. А насправді незалежність, втім, як і залежність, бувають дуже різними.

      - І, проте, - сказав правильний порятунок, - якщо йдеться про барну стійку ..., то все стає більш-менш зрозуміло.

      - Та гаразд, - махнула рукою барна стійка, бачила я різні часи. Хоча навряд чи біля барної стійки була рука. Втім, це мало значення. Барна стійка визнавала лише свій правильний порядок. І залежав він лише від її розмірів.

     Бармену доводилося враховувати, крім іншого, зручність для відвідувачів. І для себе теж. Але для себе - у другу чергу.

      Хоча… Якщо йому було незручно, то й відвідувачам ставало незручно. Крім того, з лиця бармена могла піти посмішка. А для бару це було б величезним мінусом.

      «Здавалося б… - міркував про себе великий мінус, - це просто неймовірно. Я -  просто знак. Цілком чіткий. Визначений. Я не можу бути великим чи маленьким. Мінус - це мінус. І нічого більше.

     - О-о-о, як ти помиляєшся, - вигукнули нюанси, - ти, зі своєю точністю та скрупульозністю, непримиренністю та однозначністю, ніколи не помічаєш нас. Де вже тобі зрозуміти зв'язок між посмішкою та порядком!? Цілком різні речі нібито, так?