Глава 8. Ви не знаєте, куди котиться світ? або Як жити жінці «трохи за 40»

       Стіни театру здригнулися, але відчула це лише актриса «трохи за 40». Вона вміла відчувати стіни, в яких вона була.

      - Чому страшно? - Запитав драматург. Цього разу це було просто питання, без жодного підтексту. Драматург просто мав подати голос після такої довгої мовчанки та сумних думок про слова Зі.

      - Тому що саме це відбувається зараз, - сказала Антуанета своєму коту, сидячи на дивані та влаштовуючи зручніше свої трохи обпалені п'яти.

      «Тому що саме це відбувається зараз, - подумав кіт Антуанети, спостерігаючи за тим, як вона перемикає канали по телевізору, ловлячи що завгодно, крім новин.

      - Саме це і відбувається зараз, - сказала Олена своєму цивільному чоловікові, - Політики з мисленням торговців… Священнослужителі з мисленням ремісників… І так далі…

      - Ти випадково не знаєш, куди йде цей світ? - запитала «улюблена дівчина мого тата» у Василя Івановича, сідаючи йому на коліна.

      Вона любила його, але він цього не знав. Навіть випадково…

      «Я гратиму воїна, - думала Зі, вирулюючи зі стоянки театру, - Я гратиму воїна, який бореться за справедливість, і ніколи не думає про власну вигоду».

      «Дивна буде п'єса, - розмірковував драматург, - навряд чи вийде те, що задумав режисер… Хоча… Все може бути… Шкода, що не мені спало на думку ця думка… Думаю як торговець? Про власну вигоду? Так, мушу зізнатися, що це так. Вигода - це не лише гроші, а й визнання, повага, захоплення, нарешті…»

      - До речі, я нещодавно читала, що всі індійські програмісти - брахмани, - усміхнулася актриса «трохи за 40».

     - Зараз у глянцевих журналах пишуть про це? - в'язнів Клім П’ятіркін, у якого знову не було грошей на таксі. - Ти тепер читаєш про програмістів?

      - Я тепер читаю про брахманів, - підняла праву брову акторка «трохи за 40». Вона була просто чудова з піднятою правою бровою та блискучими очима.

      Її пишнота особливо впала Климу в очі, коли актриса «злегка за 40» сідала в машину до шанувальника, який чекав її біля службового входу.

      Клім побачив троянди на передньому сидінні й вкотре зрозумів, що епізод - це особливе мистецтво.

      Акторка «трохи за 40» їхала в машині свого вірного шанувальника, перебираючи стебла троянд.

      - Без шипів? - Запитала вона шанувальника, жодного разу не вколовшись.

     - Для тебе, - усміхнувся він.

Їй подобалося розмовляти з ним таким телеграфним стилем без зайвих слів. Служачи в театрі, вона чула щодня стільки зайвих слів, що зрештою перестала їх і чути та вживати. Точніше використовувати…

      Якщо бути ще більш точним, вона говорила рівно стільки, скільки потрібно було для того, щоб він її зрозумів.

      Решта не мала значення.

      - До тебе? - спитав шанувальник.

      - Додому, - відповіла вона.

      - Як день? - Йому теж подобалася така гра.

      - На жаль, - усміхнулася акторка «трохи за 40».

      - Недостатньо інформації, - розсміявся шанувальник, - "На жаль" - це як?

      - На жаль, це означає, що очікування щодо дня не справдилися, - пояснила вона.

      - Чому?

      - Просто ще один день, - повільно промовила вона, дивлячись у вікно машини. І була вдячна йому за те, що він більше не питав. Вона не знала, чи зрозумів він, що вона мала на увазі. Заради справедливості слід зауважити, що вона й сама не зовсім розуміла, що саме було не так.

      Просто… Коли жінці трохи за 40…

      Ах, скільки разів вона сама говорила знайомим актрисам, подругам і родичкам - яка нісенітниця! Вік - це лише кілька цифр у паспорті!

      Вас хтось дуже просить показувати паспорт?

      А зараз…

      Ось уже кілька місяців, як вона знайшла причину.

      Для актриси це, чорт забирай, мало значення…

      Якби вона була вчителькою чи менеджером, працювала на радіо чи вирощувала квіти - скрізь, абсолютно скрізь, ЦЕ не мало жодного значення.

      Окрім театру…

     І… Зовсім не тому, що кілька її зморшок можна було розглянути з перших рядів партеру… Яка нісенітниця! Вона досі могла грати двадцятирічних… Щобільше, грала їх…

      Але... З кожним днем ​​все краще і краще розуміла, що часу залишається все менше і менше.

      Вона відчувала себе чудово… Вона була стрункішою за багатьох молодих актрис, при тому, що вони по півдня проводили у фітнес-залі, а вона жодного разу не робила навіть невелику зарядку вранці…

      Вона виглядала на п'ятнадцять років молодшою за свій вік, а з гримом - і на всі двадцять…

      На неї звертали увагу тридцятирічні «хлопчики» і вона, з повним правом, могла просто купатися у променях слави.

      Просто…

      Вона дивилася на сексапільну Зі, нещасну Лілу, шикарну Антуанету та ще з десяток інших актрис.

      Це була вона... Кілька років тому...

      І вони теж були нею... За кілька років...

      І замість того, щоб шушукатися з ними на предмет нової ролі або краватки головного режисера, або, на край, влаштувати скандал через те, що хтось із них більш впевнено намагався зайняти місце на колінах у того ж головного режисера, їй хотілося сказати: «Дівчатка-дівчата, як говорила Джулія Ламберт, я, звичайно, і в шістдесят зіграю краще, ніж ви, але… Пам'ятайте, що час летить дуже швидко…»

      Вона перестала бачити суперниць в інших жінках… І це лякало…

     Вона боялася перестати бути жінкою.

      Перестати почуватися жінкою.

      Чим більше визнання та захоплення вона отримувала як актриса, тим менше вона відчувала, що хтось цінує у ній головний талант - талант бути жінкою.

      Вона боялася виглядати смішною. Хоча комедійні ролі їй вдавалися чудово.

      Актриса, яка однією фразою чи стиском викликала гуркіт сміху всього залу, боялася бути смішною?

      Чи можна уявити щось безглуздіше?