Глава 3. Амплуа Антуанети або Зображення щастя з третього акту

       Антуанетта знала на 100%, що нове життя потрібно починати з генерального прибирання, позбавляючись усього зайвого мотлоху, що накопичився в старому житті.

      Але щоразу, озирнувшись навколо, у результаті розуміла, що «у мене ще більш-менш «чистенько», і час справжнього генерального прибирання ще не настав.

      - Ну-ну, - подумало генеральне прибирання, - Не всі розуміють, що для чогось нового треба розчистити місце. Інакше нове просто не буде куди покласти.

      - Це правильно, - підхопив діалог, який у театрі займав особливе місце. - Тільки не погано було б також пам'ятати, що, як тільки ти викинеш стару річ, вона таки тобі знадобиться.

      - У театрі не буває непотрібних речей, - почала міркувати стара річ, - Ніколи не знаєш, яка штуковина стане в пригоді в наступній постановці. Особливо, якщо йдеться про експерименти.

      - Ага, - промовили старі джинси Зі Гранкіної, в яких вона чудово впоралася з роллю Ніни Зарічний, - Зі вже збиралася нас викинути, але вчасно одумалася.

      - Це були просто щасливі джинси, - пробурчало генеральне прибирання, - всі знають, наскільки актори забобонні.

     - Це вже точно, - пробурчала чорна кішка, яка неодноразово блищала на афіші, але зустрічі з нею боялися в театрі всі.

      - Так, актори забобонні, - подумав бармен, згадуючи як шарахнувся від нього Клим П'ятіркін, коли побачив, що бармен несе до столу відерце з пляшкою шампанського. Відерце було не порожнє, але Клім просто відсахнувся. Про всяк випадок.

      - Ще б пак, - пробурчав Клим П'ятіркін, який колись по молодості взяв собі цей (як йому здавалося) театральний псевдонім замість цілком нормального імені Андрій Шаповалов, - відсахнешся тут, коли тричі довелося повертатися додому за забутими дрібницями.

      - Данина моді, - з презирством сказав псевдонім, - кожна дія має мати причину. Називаючи себе по-іншому, треба розуміти навіщо ти це робиш… А інакше - це просто понти… До речі, прізвище Понт ще не використовувалося, здається, як псевдонім. Потрібно за когось взятися.

      - Ось саме, - підхопила рушниця, яка мала вистрілити в третьому акті, але це траплялося не завжди. - Усі знають, що це так, але продовжують слідувати моді. І… спочатку вішають мене на стіну, а потім починають вигадувати, навіщо я там перебуваю.

      - Ха-ха-ха, - засміявся художник-постановник, - Знали б ви, скільки тріщин у декораціях прикривають рушниці, які ніколи не стріляли! Хочете сказати, що це недостатня причина для того, щоб помістити там рушницю?

      - А я? - запитала картина в стилі авангард, - Невже не можна було прикрити тріщину в стіні авангарду? Я так давно не була на сцені.

      - Цю мазанину - в кафе, - рішуче викарбувало амплуа «петиметр». Йому рідко вдалося подати голос, т.к. мало хто з нинішніх експериментаторів знав, що це просто чепурушок, світський невіглас, що по-рабськи поклоняється всьому закордонному. 18 століття було надто далеко, і ніхто, крім найстаріших театралів, навіть не здогадувався, що театральне кафе - від вішалки до столика в кутку - було просто заповнене одними петиметрами.

     - На жаль, - зітхнула вішалка, - адже були часи, коли театр починався з мене. Принаймні так думали ті, кого не брали до трупи. Потрібно, звичайно, визнати, що не всі, хто починав «з вішалки», потім потрапляли на сцену.

      Ілюзія сумно заплющила очі. Бувало, звісно, ​​і так…

      …Худенька дівчинка з мамою модельної зовнішності зазирнули до театрального кафе одразу після денного спектаклю.

      - Тобі сподобалося? - попри модельну зовнішність та сорок перший розмір ноги, мама дівчинки була дуже начитаною особою.

      - Дуже, - відповіла дівчинка, за якою плакала балетна школа, бо їй не доводилося сидіти на дієті, щоб бути худенькою.

      - А що ти зрозуміла з цієї вистави? - Усміхнулася мама. Їй рідко вдавалося зробити так щоб дівчинка отримала задоволення, хоча мама постійно думала про це. Попри модельну зовнішність. Просто дівчинка була така. Важко було вгадати, що саме принесе їй радість.

      - Фррр, - озвалося задоволення з блюдечка з тістечком, - усі ці ваші враження від побаченого тьмяніють у порівнянні з такою смакотою.

      Дівчинка задумливо гризла лимонну скоринку.

      - Я зрозуміла, що бандит покохав даму, а дама так і не полюбила бандита.

      «Дивилися «Панянка і хуліган», - подумав бармен, - але як же правильно сказано, чорт забирай! Не додати - не зменшити!»

      - Як кумедно, - подумав Хуліган, який, можна сказати, оселився в голові у дівчинки, - Насправді, ця «панночка» «бігає» за мною вже третій місяць, але, мабуть, добре відіграли, якщо маленькі дівчата розуміють це саме так.

      - Було б чудово, якби панночка з хуліганом зазирнули до мене сюди, поки тут ця дівчинка, - подумав бармен. - Напевно, їй було б дуже цікаво побачити «насправді», без гриму та масок, тих, кого вона щойно бачила на сцені.

      - Ох, не знаємо, не знаємо, - сказали маски, - іноді краще не бачити когось без гриму. Найменше буде розчарувань. Дуже часто ті, хто нас зриває, пізніше шкодує, що він це зробив.

      - Він не любить мене, - подумала панночка, переодягаючись у гримерці.

      - Наступного разу, коли підемо до театру, треба взяти з собою квіти, - сказала дівчинка, розмазуючи по тарілці крем від тістечка, яке так і не принесло їй задоволення, якого так хотіла мама після вистави, - Я подарую їх Хулігану.

      - Чому саме йому? - усміхнулася мама худенької дівчинки.

      - Бо в нього просто океан кохання, - твердо відповіла маленька, - А дама цього не бачить.

      Океан кохання промовчав, бо було цілком зрозуміло, що він існує лише у мріях дівчинки.

      - Може, наступного разу підемо на іншу виставу? - спитала мама. - Навіщо ж двічі дивитися те саме?

      - Ні, підемо саме на цей, - рішуче сказала дівчинка. - Може, наступного разу вона покохає його. Це ж не кіно.