Марія Гертрудівна

Екскурсія

А все почалося з екскурсії, точніше її відсутності. Але почну спочатку.

Ну ось, що в тому такого, якщо всі дівчата ходять на хор, а я терпіти не можу співати, тому сиджу в класі на математиці. Другої я теж терпіти не можу, але зі співами ще гірше. А Галина Петрівна хоче щоб усі робили те що всі роблять. Дурня якась. Я що, не маю своєї думки?!

І ще ті дурнуваті екскурсії… Це взагалі повна лажа. Класна керівничка мабуть ще надіється вийти заміж, тому і їздить по всіх містах України. І нас соває за собою. А я у будні дні хочу відпочити від усіляких походів і екскурсій. У мене батьки, знаєте туристичні гіди. У нас своя туристична фірма, яка займається подорожами Україною на велосипедах. Ага, так так, усі сім’ї, як сім’ї і їздять машинами, а ми на велосипедах. Зветься той бізнес “Колесо руль сідло”. Навіть назва тупа. А батькам супер. То совають вони нас з Мією усі вихідні. То Дубенський замок, то львівські замки “Золотої підкови”, то фортеця “Тустань” і немає закінчення тим древнім спорудам. То коли настає понеділок, я навіть дуже щаслива. Нарешті можна спокійно посидіти на уроках, повтикати в смартфон, навіть якогось вірша на десять вивчити. А тут приходить Галина Петрівна і так радісно:

– Діти, в наступну п’ятницю їдемо в Лопатинський музей.

Дехто ніби зрадів, на уроках не треба сидіти. А я впала духом. Все, набридло. Я сказала вдома, що це не обов’язково і не поїхала в той музей. То керівничка чуть не луснула з люті. Дзвонила мамі і вичитувала, як це не добре ми усі вчинили.

– Та ваша Іванка взагалі асоціальна дитина. Інші учні на перерві виходять з класу, спілкуються, дихають свіжим повітрям. А ваша сидить, як приклеєна усі перерви. Та у тому класі дихати не має чим. Якби ж вони хоч шкарпетки міняли. Тридцять пар ніг треба нюхати щодня аж до сьомого уроку. І на хор не ходить з дівчатами. Я хотіла, щоб вона хоч на екскурсії розворушилася, то Ви її навіть не пустили. Я розумію, не одна дитина в сім’ї, витрати. Але ж екскурсія до музею у нас запланована по навчальній програмі. І макулатуру вона не принесла, єдина дитина у класі, а ми ж завжди виграємо щороку по кількості кілограм. Усі старалися, окрім Іванки. Буду радити Вам шкільного психолога, бо то не буде нічого з того хорошого.

– Діти не можуть все робити однаково, – сказала їй моя мама, як тільки змогла вставити слово в той монолог. – Я поговорю з нею за макулатуру, у нас її повно, не знаю, чому Ів не сказала про це. Але екскурсія ніби була не обов’язковою. Принаймні я так зрозуміла з її слів.

От після цієї розмови мені трохи перепало. Тобто виявилося, що у нас повно того непотрібного паперу, а я думала, що мені доведеться збирати ящики по сміттєвих баках… А потім почалася розвага з Марією Гертрудівною.

Я вже тиждень до нею ходжу, але балакати щось не хотілося, але зараз стало нудно, а вона вже не наполягає на тому, щоб я розповіла про своє дитинство. Тому вирішила зробити їй назлість, раз вона байдужа, не хоче слухати і сидить собі в ноутбуці скролить стрічку у фейсбук. Я заговорила. І так, ніби ми вже давно про це розмовляємо.

– Так от, почну з самого початку. А початок який? Народження, ну звісно можна і про зачаття, але не думаю, що Вам буде комфортно слухати де і за яких обставин мене зачали батьки.

Психологічка витріщила на мене здивовані чорні очі, що аж брови сховалися під її рівною чуприною і перестала клацати мишкою.