Народження

Проблемне дитя

Спекотного літнього ранку без п’ятнадцяти дев’ята я вперше побачила своїх батьків. Звісно, що я цього не пам’ятаю, але дату вони мені підібрали класну – сьомого, сьомого, дві тисячі сьомого року!

Я двісті грамів не дотягнула до трьох, зато аж цілих півметра зросту. Ну і голосові зв’язки теж міцні попались, бо я усі три дні, що нас тримали у пологовому верещала так, щоб новоспечена мама не могла і на хвилину мене покласти в ліжечко. Мені не дуже вдавалося їсти природнім шляхом, але я й не старалася зовсім, а вимагала щоб мама молоко мені націджувала в пляшку і вона так робила. Доки до неї не прийшла якась зла тітка в білому халаті і сказала:

– Що Ви робите? Є молоко і годуйте, для чого переливати його у пляшку? Дитина з часом призвичається їсти правильно.

І все, моя лафа скінчилася, тітка принесла мамі якусь штуку, через яку я намагалася добути молоко, але було дуже важко. Але їсти дуже хотілося і довелося добувати все самій.

Вдома мені більше сподобалося, там і мама була якась спокійніша. Дивно виглядали мої родичі, коли заглядали зверху в мою колиску і корчили якісь гримаси, мені навіть трохи їх було шкода... Дід з бабою кривлялися найсмішніше і я сміялася з них постійно. Тато мене побоювався, особливо, коли я кричала через біль в животі. Він тоді скоренько віддавав мене мамі і казав:

– Зроби щось, щоб вона заспокоїлась, може ти знов щось не те з’їла, що у Іванки живіт болить?

А татів брат, як ніхто не чув, співав мені веселі пісеньки. Одного разу баба почула і нагримала на нього:

– Ти шо, Сашка? Геть дурний? Ніґде такого не чула, щоб дитину вчити матюків, більше нічого не міг придумати?! – Але він все-одно співав, як ми лишались удвох. Одного разу навіть чіпса мені до рота запхав, мені язик довго ще пік після того. А кричала я тоді дуже голосно, щоб баба почула.