РОЗДІЛ 1 Незрозуміла поява

Катя втупилася в книгу… Математика до голови не йшла від слова зовсім. Цифри на сторінці здавалися якимись безглуздими закарлючками, що дражнили її своєю логікою…

Зрештою, терпіння луснуло: вона відкинула підручник подалі, і той глухо ляснув об край ліжка.

Самотність у порожній квартирі тиснула на плечі. Навколо панувала тиша, яку лише зрідка порушувало тихе цокання годинника.

Наразі Катруся подумала про батька, який, як говорила бабуся Іра, живе в якійсь далекій країні. Ніби то у Франції, чи щось таке. Вона зітхнула, мимохідь поглянувши у вікно, міркуючи, що може зараз робити батько.

Катя почула, як хтось почав стукотіти в двері.

Звук був дивним — не грубим, а якимось ритмічним, ніби хтось вистукував старовинний код…

Вона обернулася, а потім пішла до дверей. Бабуся це бути не може, бо її поклали до лікарні, а Катруся залишилася сама. Міркуючи так, дівчинка підійшла до дверей… Напевне, це стукоче жінка, бо звук легкий.

Катя невпевнено відкрила двері.

— Здрастуй. Ти Катя Водянова? — Перед нею стояла дівчина років двадцяти.

Незнайомка виглядала так, ніби помилилася не просто дверима, а епохою.

Жінка була вдягнута в довге чорне плаття, що не підходило по стилю до її білих локонів. Білі пасма волосся спадали на плечі, майже не рухаючись. Хоча, може, Каті так здалося?

Бо ж вона терпіти не може сукні, вважаючи їх максимально незручним винаходом людства.

— Ну… Е… Типу так… — тільки зараз, зрозумівши, що вона дуже вже довго мовчить, відповідає дівчинка.

— Мг… Я Амелія Ґріновська, — елегантно відрекомендувалася незнайомка.

Катя підмітила, що оця Амелія, мовби не з цього часу. Тобто, плаття пані Ґріновської мовби з 18 століття… До речі, їй би ще маску венеціанську, узагалі під стиль би підійшло.

— Я від твого батька, Деніела Водянова. — Ґріновська дивиться на Катю своїми темно-коричневими очима, майже чорними.

— Виявляється, мого батька звуть Деніел? Він що, з Англії типу? — Катруся запитала Амелію.

Катя, звісно, майстер з допитів, так як в школі це її головне правило.. Але виявляється, ця пані, міцний горішок! Дивиться на неї, і мовчить… Як якийсь темний агент.

Навіть, у Катрі вже закралися сумніви, що її батечко, котрий типу за хлібом пішов, працює на якогось супер-дупер-пупер секретного агента… Не дай Бог, на допит Катю поведуть… Ой, щось не дуже гарні думки у голові в Катрусі…

На диво, мов відчувши недовіру Катрі, пані простягає документ. Він був на дотик не як звичайний офісний лист, а товстий і шорсткий, наче справжній пергамент. Краї аркуша були трохи потерті, а сам папір мав легкий жовтуватий відтінок.

Інформація про те, що батько забирає Катерину.

Дівчинка вхопила аркуш, вдивляючись у знайомі закарлючки — внизу стояв підпис її бабусі, Ірини Широкіної.

— Тобто, я переїжджаю до батька? — Голос Катю підвів, все таки здригнувся.

— Зірочко, не переживай, твоя бабця, Ірина Широкіна, підписала документ на дозвіл, щоб ти жила з паном Деніелом, — Амелія говорить спокійно, маючи намір заспокоїти Катьку.

— Ну… Добре… Бабуся підписала, то підписала… — Катя знизує плечима. — Дякую, хоч не в дитячий будинок, — буркнула дівчинка, бо іронія для неї — це закон.

Амелія знизила плечима, мов би «Хай думає, що там хоче, мені всеодно».

— До речі, одяг можеш не збирати, в замку все буде… — Помітивши намір дівчинки, зупинила її Ґріновська.

— Ем, ну сі добре… А чого замок? — Катя розшебуршила рукою своє волосся… — А де мій батько живе? А куди нам треба їхати? — Засипає питаннями дівчинка, мовби щоб життя малиною не здавалося.

— Пішли. Нам треба поспішати… — Амелія повільно простягає руку Каті.

Дівчина терпляче тримала руку, її погляд залишався незворушним, але в глибині зіниць ніби промайнула тінь занепокоєння.

— Замок знаходиться там, де час тече інакше, Катю, — тихо промовила вона, і в її голосі почулася дивна вібрація. — Твій батько чекає. Просто зроби крок.