Розділ 15. Обіцянка

Білі двері медичної палати ще трохи хитались після несподіваного вибуху кольорових кульок. Але Лея вже впевнено стояла прямо перед ним. Вона була така яскрава, тепла й неймовірно жива, що вся навколишня сувора реальність госпіталю вмить спотворилась. Макар від несподіванки навіть повністю забув, як треба дихати. Забув про те, що йому щось сильно болить. Забув, що він усе ще перебуває в лікарні. Весь її дивовижний світ, який дівчина сміливо принесла із собою, миттєво вдерся у цю стерильну холодную кімнату. Він упевнено розсунув сірі стіни, повністю зняв колишню темряву й ніжно доторкнувся до самого серця офіцера.

Вона повільно зробила перший крок вперед. Це був зовсім маленький, але такий рішучий рух. У Макара від цієї рішучості аж підкосились усі його внутрішні залізобетонні опори.

Вона зробила другий стрімкий крок. І ось Лея вже всім своїм тілом міцно втиснулась йому в груди. Вона ніжно притиснулась щокою до його гарячої шкіри. Дівчина робила це так, ніби вона дуже довго й важко йшла крізь холодний осінній туман. І тільки тепер нарешті знайшла свій єдиний надійний прихисток.

Її гарячі сльози текли рясними струмками. Вони залишали довгі солоні доріжки на його міцному тілі. Але її приваблива усмішка при цьому світилася так яскраво. Вона горіла настільки сильно, що вся важка темрява, яка нерухомо сиділа в ньому тижнями, відступила беззвучно.

— Я... я все-таки знайшла тебе, — її ніжний голос сильно тремтів від надміру емоцій.

Проте кожне її нове слово зараз звучало набагато сильнішим за попереднє. Вона дивилася на нього з непохитною рішучістю.

— І тепер я тебе ні за що й нікому не віддам. Ти добре чуєш мене, Макаре? Не віддам. А прізвище твоє я обов'язково візьму. І сина тобі незабаром народжу. Або красиву доньку.

Вона плавно підняла свою голову догори. Її ясні очі неймовірно блищали в білому світлі палати. Вони були повністю мокрі від сліз, трохи відчайдушні, але безмежно щасливі. Макар відразу відчув, як щось дуже велике, неминуче й тепле зсередини прорізає всю його грудну клітку.

— І доньку, — хрипко й дуже низько прошепотіла він у відповідь.

Чоловік обережно торкався її жіночої щоки своїми великими пальцями. Ці пальці зараз помітно дрижали від сильно стриманих емоцій.

Лея від його слів коротко й дзвінко засміялася. Цей звук був трохи надломлений від пережитого стресу. Проте він залишався такий живий і такий рідний для нього. Макар на мить слухняно заплющив свої очі, повністю вбираючи цей сміх у себе.

— І свій власний будиночок у нас обов'язково буде... — вона тепер говорила дуже швидко.

Дівчина наче панічно боялася, що жорстокий зовнішній світ може раптом не дати їй спокійно договорити до кінця.

— Обов'язково з красивим білим парканом. І велику собаку ми собі заведем. Велику, таку... таку сильну, щоб вона завжди надійно охороняла нас від усіх бід.

— Заведем, — тихо й упевнено повторив Макар.

Він при цьому міцно стискав її тонкі пальці у своїй долоні. Чоловік тримав її руку так, ніби він прямо зараз тримав своє єдине справжнє спасіння у цьому житті.

— І красивого папугу, щоб він голосно говорив! — продовжувала гарячково перелічувати Лея.

— І маленьку черепашку... зовсім крихітну... у коробочці.

— І блискучих рибок в акваріумі.

— І... і... і... — її голос раптом різко зірвався на півслові.

Привабливі губи дівчини сильно здригнулися від нового припливу сліз. І раптом Лея просто повністю розчинилася в ньому. Вона безпорадно впала обличчям на його широкі груди. Наче абсолютно всі ті довго стримані дні й безсонні ночі без нього в одну мить прорвали міцну залізобетонну греблю.

Він чітко відчував її тонкі плечі. Вони дрібно здригались від сильного ридання. Відчув її маленькі пальці, що щосили впивалися в його міцну спину. Відчув її гаряче дихання, яке помітно ламалось і переривалось на кожному новому вдиху.

Макар обережно обвив її тіло своїми великими руками. Він робив це дуже дбайливо, щоб випадково не зачепити медичних бинтів та швів на плечі. Чоловік притиснув дівчину до себе. Притиснув саме так, як зазвичай міцно тримають ту єдину людину, без якої ти більше ніколи не зможеш жити на цій землі.

— Лея, я дуже сильно люблю тебе, — його голос у цю хвилину був набагато теплішим, ніж він сам очікував почути від себе. — Я вже тут. Ти добре чуєш мене? Я поруч. І я нікуди й ні за що вже від тебе не піду.

Вона тихо схлипнула у відповідь. Але це було вже зовсім по-іншому. У її плачі тепер відчувалося величезне полегшення. Так зазвичай плаче людина, яка після тривалого перебування під водою нарешті дістала чисте повітря.

Її ніжні губи обережно торкнулися його грудей у невпевненому, але такому солодкому поцілунку щирої подяки. Його великі пальці плавно вплелися в її густе волосся. Це був той самий жест довіри. Він виходив набагато ніжнішим і красномовнішим за будь-які вишукані слова цього світу.

Вони нерухомо стояли так дуже довго. Два абсолютно різні світи, які раніше ніколи не мали перетнутися, тепер повністю злилися в одне ціле. Вони нарешті знайшли свою єдину, спільну й найнадійнішу точку опори у безмежному всесвіті.