Розділ 13. Поранення

Ніч видалася не просто гарячою. Вона була справжнім пеклом на землі. Спершу хлопці на позиціях навіть не відразу зрозуміли, що саме відбувається навколо них. Густа, глибока тиша, яка завжди була звичною перед самим світанком, раптом миттєво розірвалася. Вона з тріском луснула від різкого й моторошного свисту.

Земля під їхніми ногами сильно здригнулася. Чорне небо в одну секунду спалахнуло яскравими оранжевими зливами. Над позицією підрозділу Макара розпочався щільний і нещадний обстріл із повітря. Ворог діяв запекло. Усе навколо буквально рівняли із землею. Кожен новий потужний вибух із корінням виривав величезний шмат фронту. Він забирав шмат неба і шмат чийогось молодого життя.

Команди офіцерів лунали уривками. Вони часто повністю губилися в суцільному залізному гуркоті. Макар біг по траншеї виключно на своїх бойових інстинктах. Його натреноване тіло самостійно приймало рішення. Воно саме чітко вирішувало, куди треба стрибати, де краще ховатися й кого з побратимів варто негайно накрити своїм плечем.

Перший сильний удар прийшов збоку. Він був гострим, пекучим і дуже несподіваним. Важкий залізний осколок наскрізь пробив його плече. Він боляче вдарив прямо в кістку. Права рука Макара мимоволі безпорадно зметнулася вниз. В очах у нього миттєво сильно потемніло.

Вже за мить прилетів другий удар. Він виявився ще сильнішим за перший. Осколок глибоко увійшов у стегно, підкинувши тіло офіцера високо над землею. Біль у нозі був просто пекельним. Він був таким страшним, що на секунду весь навколишній світ повністю розплився перед ним брудними краплями густої темряви. Але Макар чітко знав головне. Дозволити собі зараз лягти на землю означало негайно померти.

— Командире! — раптом крізь суцільний гул пробився чийсь відчайдушний крик.

І цей голосний звук миттєво повернув його назад до суворої реальності. Стиснувши зуби до скрипу, Макар важко ковтав неприємний металевий смак крові та адреналіну. Він щосили піднявся на ноги. Його близький друг лежав просто у свіжій вирві від снаряда. Він перебував абсолютно без свідомості. Інший побратим був міцно затиснутий важким уламком дерева. Він був сильно поранений, але все ще залишався живим.

Макар у ці хвилини взагалі не думав про те, як його власне понівечене тіло ще здатне рухатися. Він гарячково хапав бійців своїми руками. Чоловік важко підкидав їх на свої плечі. Він щосили намагався прикрити побратимів від нових уламків власним тілом. Макар сильно кульгав, кілька разів безпорадно падав обличчям у бруд, але щоразу вперто вставав знову. У його закладеній вибухами голові зараз била всього одна-єдина думка: «Лише б вивести їх... лише б дотягнути до безпечного місця...».

Поки він важко волік поранених бійців до найближчого укриття, під його ногами буквально клекотіла земля. А кожен наступний потужний вибух боляче віддавався в його грудях. Він відчувався там, мов якийсь чужий, важкий удар залізного серця.

Коли найгірше на позиціях нарешті трохи стихло, на допомогу підрозділу прорвалася евакуаційна група. Проте половини всього особового складу вже не було в живих. Навколо панували суцільне полум'я, чорний дим та понівечені тіла. У повітрі стояв стійкий, страшний запах гарячої спаленої землі й свіжої крові.

Макар важко стояв поруч, безпорадно опираючись спиною на холодну стіну окопу. Усе його тіло було в червоних плямах. Частина цієї крові була чужою, а частина — його власною. Чоловік сильно хитався від утоми та болю, але все одно вперто тримався на ногах.

Досвідчений хірург на евакуації лише один раз глянув на стан офіцера й голосно вилаявся:

— Він зараз тримається виключно на одному своєму залізному характері. Цей чоловік мав упасти без сил ще дуже давно.

І саме в цю хвилину зранене тіло Макара нарешті остаточно здалося. Ноги миттєво підкосилися. Він безпорадно впав спиною на брезентові носилки, і весь навколишній світ навколо нього остаточно поплив у повну темряву.

Військовий госпіталь зустрів його не дуже привітно. Довгий лікарняний коридор відразу вразив його своїм різким холодом, неприємним білим світлом і безкінечним, виснажливим болем. Потім для нього розпочалися довгі години жаху. Складні операції змінювали одна одну. Постійні переливання крові, важка витяжка та незручний білий гіпс на тілі. Крізь важкий напівсон він лише уривками чув короткі й уривчасті фрази лікарів: «Затихайте, командире, будь ласка, не рухайтесь», «Додайте йому ще знеболювальне», «Він обов'язково виживе», «Йому справді дуже пощастило».

Пощастило? Макар дуже сумнівався в цьому. У його лікарняній кімнаті тепер було абсолютно тихо. Проте в його закладеній голові страшні вибухи фронту не припинялися ні на хвилину. Перші кілька днів після операцій він майже взагалі ні з ким не розмовляв. Чоловік годинами мовчки слухав лише те, як важко працює його власне зранене серце. Кожен новий рівний удар цього серця був для нього ніби німим підтвердженням. Підтвердженням того, що він усе ще перебуває тут. Що він усе ще живий і має свій реальний шанс колись повернутися назад.

І в усій цій лікарняній порожнечі був лише один єдиний образ. Саме цей образ надійно тримав його у житті. Це була його кохана Лея. Її прекрасна щира усмішка. Її тонка тепла рука, яка так ніжно лежала в його великій долоні. Її тихе й незабутнє «твоя», яке щоночі звучало в його думках.

Але Макар зараз щиро не хотів, щоб вона бачила його в такому стані. Не хотів, щоб дівчина дізналася про його слабкість. Повністю зламаного, з ніг до голови забинтованого, міцно прив'язаного до медичного ліжка, з численними апаратами навколо та страшними синіми синцями на обличчі. Який із нього тепер може бути надійний захисник для неї?

Він же збирався зовсім скоро сказати їй такі важливі речі. Збирався говорити про їхнє майбутнє весілля, про будівництво великого затишного дому. Про все те, що вони так красиво планували разом. Тепер же Макар не був до кінця впевнений навіть у тому, чи взагалі він колись зможе знову самостійно піднятися на свої ноги.