Розділ 10. На відстані

Лея писала йому щодня. Вона прокидалася вранці у своїй порожній квартирі, і першою її думкою завжди був тільки він. Макар зараз перебував десь дуже далеко. Десь там, у холодних і суворих горах, на небезпечних позиціях. Він був у місцях, де взагалі не існувало мобільного зв'язку. У неї не було жодної гарантії, що її повідомлення колись реально дійдуть до адресата. Але вона все одно вперто писала в порожнечу.

Вона детально описувала йому абсолютно все. Дівчина розповідала, що саме сьогодні їла на сніданок. Інколи це був лише один теплий круасан і чашка солодкого чаю з медом. Через сильний сум у неї часто повністю зникав апетит.

Вона детально писала про те, як щодня проходили репетиції її нового модного показу. Ці робочі дні були дуже нервовими та напруженими. Проте серед цього робочого хаосу вона тепер вперто шукала справжню красу.

Лея описувала йому погоду за своїм великим панорамним вікном. Інколи яскраве сонце лише зайвий раз підкреслювало її глибоку самотність. А інколи рясний дощ за склом ніби ідеально віддзеркалював її похмурий внутрішній настрій.

Вона окремо писала про смак своєї ранкової кави. Спочатку цей напій здавався їй занадто гірким і неприємним. Але ближче до обіду кава ставала майже солодкою. Це відбувалося тому, що дівчина подумки уявляла, ніби Макар зараз сидить поруч із нею.

Вона ділилася тим, як слухала свою улюблену музику. Дівчина дедалі частіше ловила себе на одній дивній думці. Кожна знайома мелодія тепер звучала зовсім по-іншому, коли його не було поруч.

Лея писала про свої потаємні думки. Ці роздуми були дуже непевними, хвилюючими, а інколи навіть занадто чесними для неї самої. Вона відкрито писала про свої головні внутрішні страхи. Це були давні страхи нічної темряви, повної самотності та гнітючої порожнечі в грудях.

Вона писала про свої найсвітліші сподівання. Дівчина мріяла про той самий день, коли Макар знову впевнено увійде в її двері. Він просто тихо усміхнеться їй з порогу. І все нарешті знову стане добре. Вона жила цими надіями. Лея вірила, що він обов'язково читає її рядки. Вона сподівалася, що він відчуває її тепло і обов'язково повернеться назад.

Лея відкривала свою зранену душу дуже повільно, ніжно й обережно. Вона ніби панічно боялася, що одним своїм необачним словом може випадково зруйнувати їхній крихкий зв'язок. Її щоденні текстові повідомлення поступово ставали справжнім приватним щоденником для них двох. І цей щоденник продовжував жити, навіть якщо короткі відповіді від нього приходили вкрай рідко.

Кожне нове коротке «бачу» від Макара в екрані телефону було для неї величезним щастям. Бодай той самий обіцяний єдиний смайлик ставав чимось набагато більшим, ніж довгий лист. Це було найкращим доказом їхнього тривкого ментального зв'язку. Цей зв'язок не губився навіть там, де фізично зв'язку взагалі не існувало. Вона продовжувала писати, бо тільки так могла подумки тримати його поруч із собою.

Макар там, на фронті, теж дуже сильно чекав на її слова. Щовечора, коли йому нарешті видавався бодай короткий проміжок довгоочікуваної тиші, він відразу діставав свій телефон. У ці секунди бойовий офіцер щоразу ловив себе на одній незвичній деталі. Його серце починало битися набагато швидше, ніж зазвичай.

Він уже дуже давно відвик чекати у своєму житті чогось хорошого чи світлого. Цей суворий чоловік довгі роки просто не дозволяв собі марно мріяти. Але тепер усе кардинально змінилося. Макар із величезним трепетом чекав кожного її нового повідомлення. Йому було абсолютно байдуже, яким воно буде. Коротким чи довгим, сумним чи веселим — він був радий будь-якому її слову.

За кожним написаним словом Леї для нього завжди стояло дещо дуже важливе. Там було те, чого в його суворому житті не існувало з самого дитинства. Там ховалося справжнє людське тепло. Справжня нормальність і смак реального мирного життя.

Він уважно читав її красиві описи про смак кави, складні репетиції та дрібниці сірих буднів. У ці хвилини в його грудях усе стискало так сильно, що Макару хотілося просто закрити очі. Йому хотілося хоч на мить уявити себе там, поруч із нею. В абсолютно іншому, далекому світі. У світі, де немає постійних страшних вибухів, суворих наказів генералів, болючих втрат і свисту ворожих пострілів.

Одного вечора, сидячи в заліпленому грязюкою бліндажі, Макар уперше чесно зізнався самому собі в дуже важливій речі. Він тепер усім серцем хоче того іншого, раніше забороненого для нього життя. Чоловік раптом пристрасно захотів мати свій власний дім. Справжній, затишний і теплий дім, де завжди приємно пахне свіжою кавою. Місце, де кохана жінка щоранку ходить по кімнаті своїми тихими кроками.

Він відчайдушно хотів мати поруч ту єдину людину, яка буде віддано чекати на нього з війни. Чекати не з сухими офіційними рапортами чи новими бойовими завданнями, а з міцними й теплими обіймами.

Він уперше по-справжньому захотів мати дітей від цієї коханої жінки. Йому хотілося виховувати маленьких, кумедних малюків з такими ж красивими й ясними очима, як у Леї. Макар прагнув простого людського спокою та передбачуваності завтрашнього дня. Раніше всі ці речі здавалися суворому спецпризначенцю лише проявом недопустимої дівочої слабкості. А тепер вони несподівано стали його єдиною омріяною метою, яка буквально рятувала його душу від щоденного пекла.

Він дуже сильно втомився. Втомився від цієї шаленої внутрішньої напруги, яка ніколи не спадала ні на хвилину. Втомився від постійної цілодобової бойової готовності, яка місяцями не давала йому спокійно заснути вночі. Втомився від регулярної втрати своїх близьких побратимів по зброї. Кожна така смерть щоразу різала його серце по живому. Він утомився від того, що весь цей страшний біль доводилося щодня мовчки стискати зубами. Доводилося ховати емоції глибоко всередині себе й попри все йти далі вперед, бо іншого вибору у нього просто не було.

Та коли на екран його телефону нарешті приходило її нове повідомлення, весь цей жах відступав. Навіть якщо там було написано всього лиш одне коротке слово, вся військова напруга наче на мить повністю розчинялася в повітрі. І Макар у ці секунди чітко відчував, що там, далеко за обрієм, для нього дійсно існує зовсім інше життя. І вперше за багато довгих років своєї суворої служби бойовий офіцер по-справжньому захотів повернутися з цієї війни живим.