Розділ 9. Проводи

Вечірній залізничний вокзал дихав суцільною метушнею, вогким холодом і сотнями людських історій. Хтось із пасажирів дуже поспішав додому до родини. Хтось поспіхом їхав у чергове тривале відрядження. А хтось прощався на пероні так емоційно, ніби це відбувалося востаннє в їхньому житті. Але для Леї та Макара весь цей навколишній хаос миттєво зник. Шумний світ навколо наче повністю перестав існувати. Плин часу зупинився виключно для них двох.

По всьому довгому перону повільно розтікався легкий сизий туман. Він красиво підсвічувався тьмяним жовтим світлом високих вокзальних ліхтарів. Холодні краплі вечірньої вологи сідали на їхні гарячі обличчя та на вії. Проте вони обоє навіть не помічали цієї вогкої прохолоди.

Макар стояв перед нею у своїй строгій військовій формі. На його плечі висів важкий армійський рюкзак. Він виглядав дуже високим і сильним. Але водночас чоловік здавався дивно вразливим у цю особливу хвилину розлуки. А Лея просто мовчки дивилася на нього знизу вгору. Вона дивилася так пильно, ніби щосили намагалася назавжди запам'ятати кожну рису його обличчя. Дівчина фіксувала в пам'яті кожну тінь на його шкірі й кожен тихий подих.

Гучний і холодний голос диктора раптом оголосив через гучномовці посадку на його поїзд. Люди навколо них відразу заворушилися з речами й поспішили до вагонів. Проте закохані продовжували нерухомо стояти на своєму місці. Лея важко ковтнула ротом сире повітря. Це повітря чомусь раптом стало для неї занадто гострим і болючим, мов залізне лезо.

— Я обов'язково буду тобі надсилати повідомлення в телефон щодня, — тихо, але твердо сказала вона.

При цьому дівчина щосили стискала свої пальці в рукавицях. Вона робила це навмисно, щоб її руки не так сильно тремтіли від внутрішнього страху.

Макар у відповідь лише ледь помітно усміхнувся їй. Це була саме та ніжна й трохи сумна усмішка. Раніше вона ні разу не бачила такого виразу обличчя за цим суворим чоловіком в інших життєвих ситуаціях.

— Там, куди я їду, взагалі не буде ніякого мобільного зв'язку, — спокійно й глухо відповів він.

І ця його страшна простота слів зараз боліла дівчині набагато сильніше, ніж будь-який гучний крик.

— Нехай не буде, — Лея рішуче підняла свій погляд прямо на нього. — Я все одно буду щодня писати тобі в порожнечу.

Він плавно притягнув її тендітне тіло трохи ближче до себе. Макар ніжно провів своєю великою долонею по її щоці. Його великий палець обережно ковзнув по ніжній лінії прямо під її вухом.

— Надсилай, — тихо промовив офіцер.

У неї від цих слів зовсім пересохло в горлі.

— Я буду дуже сильно чекати на твою відповідь, — прошепотіла вона. — Хоча б один маленький смайлик... будь-який, просто щоб я знала, що ти живий.

— Так, один смайлик мені точно можна буде надіслати, — погодився він.

У низькому голосі Макара в цю хвилину дивним чином змішалися і безмежна ніжність, і глибокий смуток. Там було чути й щось сховане набагато глибше — його перший прихований страх зробити цей важкий крок у повну невідомість місії.

Лея раптом чітко відчула, як щось дуже гаряче й потужне підіймається у неї всередині. Її колишній дівочий страх зараз швидко змішувався зі справжньою сміливістю.

— Макар, ти обов'язково повернешся до мене? — прямо запитала вона.

Важка й густа тиша миттєво зависла між ними на пероні. Потяг поруч уже щосили шумів своїми потужними моторами. Суворі провідники біля відкритих дверей голосно кликали останніх пасажирів займати місця. Але Макар у цей момент дивився виключно на неї.

— Ти точно будеш мене тут чекати? — так само тихо, майже шепотом запитав він у відповідь.

Здавалося, ніби бойовий офіцер зараз по-справжньому боявся почути якусь не ту відповідь від дівчини.

Лея зробила один упевнений крок ще ближче до нього. Вона ніжно торкнулась його міцних грудей своєю відкритою долонею. Дівчина тримала руку так, ніби вона власноруч ставила на його тілі свій надійний жіночий оберіг перед боєм.

— Так, Макар. Я буду чекати тебе тут стільки, скільки знадобиться. Скільки буде треба.

Його темні очі від цих слів миттєво блиснули. Це сталося вперше за весь цей довгий і важкий вечір розлуки. Він нарешті дозволив собі відкрито показати справжні людські емоції. Чоловік пригорнув її до свого тіла так сильно й міцно, що дівчині на мить здалося, ніби він назавжди запам'ятовує кожне фізичне відчуття її тіла. Він умить вбирав у себе запах її волосся та її ніжне тепло. Офіцер робив це для того, щоб потім хоч якось жити цими спогадами у своїх закритих бліндажах чи на завданнях.

Різкий голос провідниці пролунав прямо над їхніми вухами:

— Шановні пасажири, прошу терміново займати свої місця у вагонах! Поїзд рушає!

Макар важко видихнув прохолодне повітря. Він обережно відсторонився від Леї рівно настільки, щоб просто бачити її красиве обличчя.

— Леє... — тихо покликав він її.

Він ніби щиро хотів сказати їй наостанок щось неймовірно важливе. Проте всі потрібні слова зараз просто застрягли в його пересохлому горлі. Тож Макар більше нічого не став говорити вголос. Він просто низько нахилився до неї й ніжно торкнувся її чола своїми губами.

— Чекай на мене, — коротко кинув він.

І після цього чоловік рішуче розвернувся й пішов геть. Він крокував у тамбур вагона абсолютно не озираючись назад. Військовий робив це свідомо, щоб випадково не зламатися й не показати дівчині свою слабкість.

А Лея продовжувала нерухомо стояти на пероні. Вона дивилася йому вслід до найостаннішої секунди. Дівчина стояла так, поки важкі залізні двері вагона остаточно не зачинилися. Вона дивилася, поки поїзд повільно не рушив із місця. Вона проводжала поглядом склад, поки жовте світло його вікон не стало зовсім далеким і маленьким.

Коли пасажирський поїзд остаточно зник із перону в нічному тумані, вона повільно підняла свій телефон. Її пальці більше зовсім не слухалися від сильного хвилювання та пережитого стресу. Але Лея, не втрачаючи ні хвилини, вже гарячково писала йому своє перше текстове повідомлення в порожнечу: