Два світи

Два світи.

Цей твір є плодом химерних нічних фантазій автора, який занадто глибоко занурився в простори соціальних мереж. Усі збіги з реальними людьми та подіями є виключно випадковістю, продиктованою різноманіттям навколишнього світу.

Діма Марчук, високий худорлявий хлопець із чорним волоссям, сидів у сирому окопі, втупившись у безкрайнє зоряне небо. Його очі, глибоко запалі від виснаження і тривог, відображали внутрішню спустошеність. Це був другий день поспіль, коли він відчував наближення смерті з такою ясністю, що вона майже перетворилася на його тінь. Почуття безвиході переповнило його до краю, наче остання крапля, що розбиває чашу терпіння.

Раніше такого з ним не траплялося, хоч він і не вперше опинявся на «нулі». І навіть не вдесяте. Півтора року війни позаду, більшість часу він провів на передовій, пережив два важкі поранення. Здавалося, за цей час можна звикнути до всього — до постійного гуркоту артилерії, до болю, до втрат. Але змиритися з думкою, що його життя може обірватися будь-якої миті, Діма так і не зміг.

Його вимотане тіло здавалося легким, наче порожня оболонка, що втратила свою суть. Плечі опущені, ніби тягар війни остаточно пригнув його до землі. Очі, що колись сяяли життям і цікавістю до всього нового, тепер були наповнені лише болем і сумом. Діма був людиною, яка пережила більше, ніж інші, але саме це і зробило його крихким.

Він ніколи не був солдатом у звичному розумінні цього слова. До війни був айтішником, ботаном, з інтелігентної родини, де мати викладала математику в університеті. У нього було зовсім інше життя, і це життя виявилося далеким від того, що він відчував тепер.

Ніколи раніше Діма не відчував подібного — ні перед першим пораненням, ні перед другим.

Тридцятип'ятирічний айтішник, який усе життя був ботаном, так і не встиг по-справжньому побудувати сім'ю. Його дівчина, з якою він жив останній рік перед війною, евакуювалася до Німеччини. Спочатку вона дзвонила майже щодня, ділилася своїми успіхами у вивченні мови, розповідала, як готується до складання іспиту на рівень В2. Вона мріяла, як вони житимуть разом у Німеччині після війни, будували спільні плани на майбутнє. Але потім дзвінки почали ставати все рідшими, а згодом зовсім припинилися.

Діма довго не розумів, що сталося, але зрештою, через спільних знайомих, із великими труднощами дізнався правду. Настя знайшла собі нового хлопця — місцевого німця — і переїхала жити до нього. Це було боляче, але він не мав часу на глибокі роздуми або сльози. Війна змушувала відкладати особистий біль на потім, коли "потім" може й не настати.

Єдиною по-справжньому близькою людиною для Діми була його мама. Саме їй він подзвонив тоді, коли снаряд вдруге влучив у їхню вогневу точку, і всі його товариші загинули. Діма, наполовину присипаний землею, важко контужений і з паралізованими ногами, майже не сподівався на порятунок. Відчуваючи, що кінець близько, він набрав маму, щоб попрощатися. Її голос, сповнений сліз і відчаю, розривав йому душу. Вона благала його вижити, говорила, що без нього її життя втратить сенс.

Того разу доля йому усміхнулася. Сусіди по позиції витягли Діму з-під завалів, перев'язали і змогли евакуювати його до шпиталю. Він залишився живий, хоча був на межі між життям і смертю.

Якщо бути об'єктивним, Дімі неймовірно щастило. Рік тому, ще до останнього випадку, снаряд уже влучав у їхню вогневу точку. Це не стало чимось несподіваним — гранатометники, як і снайпери, завжди на прицілі ворога. Їх намагаються знищити першими, бо вони можуть завдати вирішального удару. Вдалий постріл із гранатомета по БТРу, а тим більше по танку, може змінити хід бою. Коли простий снаряд, що коштує копійки, здатен знищити техніку вартістю в мільйони, людське життя в таких розрахунках втрачає свою вагу. Воно стає майже нікчемним, і його ціна часто ігнорується, ніби це лише чергова змінна у великій воєнній формулі.

Тоді, після першого прямого влучання снаряда, всі Димині побратими загинули. Їхні тіла буквально розірвало на шматки. А сам Діма залишився неушкодженим — жодної подряпини, тільки важка контузія. Чи то через цю контузію, чи через те, що він, хлопець із інтелігентної сім'ї, зовсім не був готовий до жорстоких реалій війни, Дімі "зірвало дах". У розпачі та зневірі він знайшов відро і почав збирати туди рештки тіл своїх товаришів.

Зупинився лише тоді, коли в його руках опинилася голова з частиною плеча його земляка Слави Діденка. Шолом усе ще міцно тримався на черепі. Права частина обличчя була спотворена вогнем і лякала порожньою очницею, яка здавалася бездонною темною дірою. Натомість ліва сторона залишилася на диво неушкодженою. Широко розплющене блакитне око Слави, здавалось, дивилося на Діму з докором і питанням. Він раптом усвідомив, що для того, щоб покласти голову у відро, треба зняти шолом. Але ні сил, ні бажання для цього в нього вже не залишилося.

Діма просто кинув мертву голову собі під ноги. Через мить сам упав на землю, втративши свідомість.

У перший раз після поранення Діму в шпиталі лікували всього два тижні. Ледве встиг загоїтися, як лікарі оголосили його здоровим і відправили назад у частину. Вдруге ситуація була серйознішою — лікування затягнулося на півтора місяця. Окрім контузії, він отримав травму хребта зі зміщенням. Але, на диво, ці півтора місяця в Харківському шпиталі стали для нього найщасливішими за останні два роки. Із Трускавця приїхала мама, яка після евакуації з Харкова переїхала до сестри, і практично не відходила від його ліжка. Її присутність приносила спокій і надію.