Розділ 25.

 «Після битви, після бурі»

Ніч опустилась на Арденваль тихо, майже нерозуміючи, що кілька годин тому тут здіймалася буря. Повітря пахло мокрою землею й димом від спалених стріл, але вперше за довгі місяці — не страхом.

Ензо та Кайлен стояли на краю галявини, де ще зовсім недавно вирувала битва. Вовки вже пішли святкувати перемогу й початок нової епохи. Лише двоє альф залишилися в тиші.

Ензо підійшов ближче, торкнувшись плеча Кая.

— Ти втомлений, — прошепотів він.

— А ти поранений, — Кай провів пальцями по його ключиці, де лишився довгий подряпаний слід.
— Але живий. І зі мною.

Ензо усміхнувся і накрив його пальці своїми.

— Завдяки тобі.

Кай зустрів його погляд — і в цій тиші щось у нього всередині просто… здалося.
Усі тіні, всі страхи, всі сумніви, що мучили місяцями, розсипалися попелом.

— Ходімо звідси, — тихо сказав він. — Я хочу бути з тобою… без усього цього хаосу.

Ензо не відповів — просто взяв його за руку.

---

Це був старий дерев’яний будинок, який збудували ще до народження обох хлопців. Тепер він належав їм — як і вся земля навколо.
Вони увійшли всередину, не вмикаючи світла: місяць сам освітлював кімнату холодним сріблом.

Кай обернув Ензо до себе й повільно зняв із нього плащ.
Той упав на підлогу, ледве шурхнувши.

— Знаєш… — прошепотів Кай, упираючись руками йому в груди. — Коли ти кинувся на того мисливця, що цілитися в мене… Я вперше по-справжньому злякався.

Ензо торкнувся його обличчя.

— Я завжди прикрию тебе. Навіть якщо доведеться знову встати проти всього світу.

— Ензо…

Його ім’я з губ Кайлена прозвучало тихо, але так… пристрасно, що в Ензо просто не залишилося жодних сил стримуватися.

Він різко, жадібно притягнув Кая до себе й поцілував.

Спершу — голодно.
Потім — повільно.
Потім — так, ніби хотів сказати все, що не міг вимовити словами.

Кай відповів із тією ж вибуховою емоцією, ніби Печатка під їхньою шкірою теж тягнулася одна до одної. Руки ковзнули під сорочку Ензо, відчули тепло, силу, нутро.

— Місяць… ти гарячий, — видихнув Кай.

— Це ти робиш мене таким.

---

Вони повільно рухалися крізь півтемряву, не відриваючи одне від одного поглядів, дотиків, подихів.
Сорочки злітали з плечей, губи торкалися чутливих ділянок шкіри, пальці залишали ледь помітні сліди.

Кай притиснув Ензо до стіни, ковзаючи долонями по його талії.

— Знаєш, — прошепотів він йому просто у вухо, — ти зробив із мене альфу… але тільки поряд з тобою я… справжній.

Ензо закрив очі, вдихаючи запах Кая — теплий, рідний, найсильніший наркотик у житті.

— Кай, — видихнув він. — Тільки ти. Тільки ти можеш мати мене так.

Печатка під їхньою шкірою спалахнула легким жаром, але цього разу не болем — єдністю.
Вона не вимагала, не ламала — лише повторювала їхні відчуття.

Вони піддалися цьому.

Тіла злилися.
Подихи переплелися.
Стогін Кая потонув у поцілунку Ензо.
А жадібні дотики говорили більше, ніж будь-які слова.

Це була ніч не пристрасті —
а прийняття, перемоги і права бути разом без страху.

-- -

Кай лежав на грудях Ензо, повільно ковзаючи пальцями по його ребрах.
Ензо гладив його по спині, проводячи лінії вздовж лопаток.

— Тепер усе інакше, — сказав Кай тихо. — Ми не ховаємося. Не тікаємо. Не боремося за право бути разом. Тепер… це наш світ.

Ензо притиснув його ближче.

— Наш.
І я не віддам тебе нікому.

Кай усміхнувся.

— Не треба. Я й сам уже нікуди не піду.

Він підняв голову, торкнувся губами шиї Ензо.
Повільно.
Ледве відчутно.

— Тому що ти мій, — додав шепотом.

Ензо усміхнувся так, як усміхався тільки для нього.

— І ти мій.

І місяць над Арденвалем став свідком того, як двоє альф не просто вижили у війні…
а знайшли те, заради чого варто було боротися.

---