Розділ 22

«Мисливці на двох сердець»

Ранок прокрався до озера тихо — майже сором’язливо, ніби боявся порушити спокій після ночі, яка палала водою.
Туман лежав низько, і Ензо повільно розплющив очі, відчуваючи тепле, живе тіло Кайлена, притиснуте до нього.

Вони лежали на м’якій траві, щойно вибравшись з води, загорнуті в ковдру, яку Кайлен прихопив, не думаючи, як це виглядає. Просто… не міг залишити Ензо мерзнути.

Ензо посміхнувся.
Вперше за довгий час він прокинувся з відчуттям, що правильно тут.

— Ти не спиш, — тихо сказав Кайлен, навіть не відкриваючи очей.

— А ти відчуваєш? — Ензо провів пальцями по його руці.

— Тебе? — Кайлен відкрив очі й тихо засміявся. — Я відчуваю кожен твій подих.

Це звучало не страшно.
Це звучало… правильно.

Та їхній спокій тривав рівно кілька хвилин.

Бо землю здригнуло.
Так, що навіть каміння біля берега ледь не покотилося.

Кайлен різко підвівся.

— Це не грім, — сказав він. — Це кроки.

Ензо теж піднявся. Очі перевертня миттєво підсвітилися золотим — інстинкти прокидалися швидше, ніж думки.

І тоді вони почули.
Тріск.
Шурхіт.
М’який, ритмічний удар металу об щось тверде.

Кайлен зблід.

— Мисливці, — прошепотів він.

Ензо стиснув його руку.

— Нас вже знайшли?

Кайлен ледь кивнув, хвора напруга стискала йому горло.

— Вони йшли за моєю зграєю… але після ночі… — він ковтнув. — Після того, що сталося між нами… Печатка залишила слід. Яскравий. Видимий.

— Для них? — Ензо уявив срібні арбалети, пастки, лисиці-наводчики.

— Для всіх, хто полює на Печатку, — відповів Кайлен. — Особливо для тих, хто знає її справжню силу.

Ліс попереду ворухнувся.
Силуети — швидкі, чіткі, добре озброєні.
Не зграя.
Не перевертні.

Люди.
Та не прості.
Обладунки з символами, що світяться срібним.
Мітки стародавніх клятв.
Очі, що не втрачали слід.

Мисливці Двох Сердець.

— Стій! — гукнув один із них, роблячи крок уперед. — Ензо Рейвуд і Кайлен Торн. Ви підлягаєте передачі Верховному Колу.

Кайлен тихо видихнув:

— Верховне Коло… означає смерть.

Ензо став попереду нього.

— Не смій, — прошепотів Кайлен, хапаючи його за руку. — Якщо хтось має стояти першим — це я. Я спадкоємець. Я—

— А я позашлюбний син, про існування якого вони не повинні знати, — різко перебив його Ензо. — Якщо мене захоплять — вони використають мою кров.
А це гірше за смерть.

Кайлен ледь не вирвався вперед — але Ензо притиснув його до себе, очі в очі:

— Ми разом.
Ми — Печатка.
Ти не йдеш без мене.

Мисливці знову наблизилися.
Їх було більше десяти.
Кожен зі срібними списами.
Кожен із символами, які могли зупинити навіть альфу.

Кайлен глибоко вдихнув, нахилившись до Ензо.

— Якщо доведеться… ми біжимо.
Ти зліва, я справа.
Пам’ятай: не віддаляйся більше ніж на три кроки.

Ензо усміхнувся крізь жар, що піднявся в грудях.

— Ми все одно повернемось одне до одного. Печатка не дозволить нам зникнути.

Мисливці підняли зброю.
Ліс затамував подих.
Вода стала нерухомою.

Кайлен прошепотів:

— Готовий?

— Завжди, — відповів Ензо.

І в ту ж секунду Мисливці кинулися вперед.

Ензо й Кайлен — теж.

А Печатка спалахнула так яскраво, що Місяць, здавалось, зойкнув у небі.