Розділ 21.

Розділ 21 — «Ніч, що палає водою»
---

Ліс навколо був темний, але озеро світилося — так, ніби хтось розчинив у воді сам Місяць. Срібні кола тремтіли від кожного пориву вітру, а повітря пахло ніччю, мохом… і ним.

Кайлен ішов попереду, не озираючись. Але Ензо відчував кожен удар його серця. Відчував, як він нервує. Як кипить. Як тягнеться.

Коли вони дісталися до води, Кайлен зупинився й знизив голос:

— Якщо я знову втратю контроль… скажи моє ім’я.
Це повертає мене.

Ензо усміхнувся куточком губ.

— Ти думаєш, я дам тобі втекти від себе?

Кайлен на мить видихнув, майже розсміявся — і зняв сорочку.
Рух був повільний, обережний… але Ензо відчував у ньому приховану спрагу.

Плечі, мокре після роси волосся, тіло, на якому місячні тіні грали так, що хотілося торкнутися кожної лінії.

Ензо забув, як дихати.

— Ти йдеш? — Кайлен уже ступив у воду, обернувшись через плече. — Чи просто дивитимешся?

— Я можу й дивитися, — хрипко сказав Ензо. — Довго.

Кайлен усміхнувся.
Небезпечно.
Провокаційно.

— Тоді заходь. Інакше я сам вийду за тобою.

Ензо зайшов.

Холодна вода охопила їх, але між ними було жарко — так, що озеро не могло це загасити. Вони пливли ближче, повільно, без поспіху, як дві тіні, які давно шукали одна одну.

Коли їхні руки торкнулися, з грудей Кайлена вирвався тихий звук — не рик, не стогін… щось між цим, щось первісне.

Ензо підплив ближче, торкнувся його щоки.

Кайлен закрив очі, нахилився до дотику — і прошепотів:

— Ти робиш зі мною щось… таке, що я не можу контролювати.

— То й не контролюй, — відповів Ензо. — Не тут. Не зі мною.

Вода стишилася.
Навколо не було нічого — тільки їхнє дихання.

Кайлен схопив його за талію й різко притягнув до себе. Їхні груди зіткнулися, тіла злилися під місячним світлом — і все всередині них спалахнуло.

Перше ніжне торкання губ.
Друге — глибше.
Третє — вже потреба, що палала.

Кайлен упирався в нього, наче боявся, що Ензо щезне, розтане в озері, у світлі, у цій проклятій Печатці. Його руки ковзали по спині Ензо, притягуючи ближче — ближче, ніж дозволено.

Ензо відповідав кожним рухом, кожним дотиком. Відчував, як Печатка б’ється у грудях — не небезпечно, а солодко. Тепло. Наче їх сам Місяць накривав білосніжною ковдрою.

Кайлен відвів губи від його шиї й прошепотів, гарячо, хрипко:

— До цього… я був тільки з жінками.
Пам’ятаєш?

Ензо тихо видихнув:

— Знаю.

— Але мені ніколи не було так… — Кайлен ковзнув губами до його вуха. — Так добре. Як з тобою.

Ензо обхопив його обличчя обома руками, нахилив до себе й прошепотів:

— Бо це — ми.
Не вони.
Ми.

І цього разу, коли вони з’єдналися губами, Печатка спалахнула не диким світлом — а м’яким, ніжним сяйвом. Теплом, що затягувало глибше у воду, ближче одне до одного.

У тиші озера, під густим небом Арденвалю, вони нарешті дозволили собі те, чого позбавляли стільки ночей.

Близькість.
Довіру.
Пристрасть, яку Місяць більше не міг стримати.

Вода плескала навколо, а їхні тіні зливалися — дві постаті, один подих, одна жарка, нерозривна лінія.

Ніч палає.
Озеро світиться.
А Ензо й Кайлен губляться одне в одному, забувши про війну, мисливців і Першого Звіра.

Тільки вони.
Тільки ця мить.
Тільки ця пристрасть.