Розділ 20.

«Коли звір кличе ім’я»

Ніч над Арденвалем була неприродно тиха.
Тиша, що лякала більше, ніж ревіння будь-якого звіра.

Ензо й Кайлен сиділи поруч на камені над урвищем, не торкаючись одне одного — і саме це давалося їм найважче. Після слів Слідопитів усе всередині перевертнів наче тріснуло.

Їх зв’язала не доля.
Не Місяць.
А щось древніше… сильніше… небезпечніше.

Перший Звір.

Ензо нервово тер ногами землю.
Він ніколи не боявся темряви, але зараз вона ніби дивилася на нього.

— Ти знав, що у тобі… щось інше? — запитав Кайлен, не дивлячись на нього.

— Я відчував, — тихо відповів Ензо. — Але ніколи… ніколи не думав, що це щось таке. Що я можу бути… частиною цього.

— Частиною Першого Звіра, — повторив Кайлен гірко. — Чудово.

Ензо підвів очі:

— Ти думаєш, я цього хотів?

Кайлен розтулив рота, щоб відповісти — але раптом стиснув зуби, вигнув спину й уперся руками в землю. Наче вдарив розпечений біль.

— Кайлен? — Ензо різко нахилився до нього.

— Не торкайся! — видихнув той хрипко.

Та було вже пізно.

Коли долоня Ензо торкнулася його плеча, Печатка спалахнула, і світ перед очима зірвався.

Кайлен здригнувся, його зіниці звузилися до тонких лез, а зі шкіри проступило тонке сріблясте світіння. Він гарчав, точнісінько як у першу ніч під Кривавим Місяцем — але цього разу щось було інше.

Більше.

Небезпечніше.

— Кайле-ен… — Ензо прошепотів його ім’я, намагаючись утримати зв’язок, не втратити його в цій бурі.

І саме тоді все змінилося.

Кайлен різко схопив його за передпліччя — не боляче, але сильно — й нахилився ближче, так, що їхні лоби майже торкнулися.

— Ти… — видихнув він. — Ти кличеш його.

— Кого? — голос Ензо затремтів.

— Звіра., — прошепотів Кайлен. — Він чує твоє ім’я в моїй голові. Він хоче вийти… до тебе.

Ензо завмер.

Кайлен дихав часто, рвано, грудна клітка піднімалася й опускалася з дикою силою.

— Скажи моє ім’я… ще раз, — попросив він тихо, майже благаючи. — Щоб я знав, що це ти. Не він.

Пальці Ензо ковзнули до його щоки. Тепло, шорстка шкіра, напруга у кожному м’язі — і в цій напрузі ховалася віра.

Віра в те, що Ензо здатен повернути його.

— Кайлен, — прошепотів він.

Світіння на грудях Кайлена спалахнуло.
Дихання зрівнялося.
А звір відступив на один крок… але не зник.

Кайлен заплющив очі:

— Ти… єдиний, хто може мене зупинити. Якщо я втрачусь — ти мене повернеш.

— Завжди, — пообіцяв Ензо, хоч сам не був певен, що зможе.

Кайлен відкрив очі й уперше за довгий час виглядав по-справжньому наляканим.

— Якщо Слідопити мають рацію…
Звір шукає не нас.
Він шукає себе.
Через нас.

Ензо різко видихнув.

— І що тепер?

Кайлен підвівся, тримаючи його руку, наче боявся втратити зв’язок.

— Тепер…
ми дізнаємось, чому він прокинувся саме зараз.
І що він хоче забрати назад.

Ензо піднявся слідом.

Їхні пальці все ще були переплетені.
І, здається, вже навіть Печатка не могла це перервати.

---