Розділ 17.

Місяць ворогів**

Цей місяць був чужим.

Він піднімався повільно, мов спостерігав. Його світло було тьмяним, сіро-багряним, наче крізь дим і попіл. Ензо відчув це одразу — не було в цьому сяйві захисту. Лише холодна настороженість.

— Це не наш світ… — прошепотів він.

Вони стояли на кам’янистому узбережжі. Чорна ріка текла беззвучно, поглинаючи відблиски місяця, мов дзеркало без дна. Повітря тут мало гіркуватий присмак — магія, стара й ворожа.

Кайлен притиснув долоню до грудей.

— Печатка болить інакше. Ніби нас тут… не приймають.

Ензо теж це відчував. Зв’язок між ними не зникав — навпаки, натягнувся, мов струна, готова розірватися від найменшого руху.

Позаду них повільно зімкнувся портал.

Вони були самі.

— Хранителька казала, що тут безпечніше, ніж у Арденвалі, — тихо мовив Ензо.

Кайлен гірко всміхнувся.

— Вона не казала, що тут немає ворогів.

І в ту ж мить ніч відповіла.

Шурхіт.

Легкий. Майже нечутний. Але для перевертнів — крик.

З тіней вийшли постаті.

Троє.

Високі, худорляві, з надто довгими руками. Їхні очі світилися мертвотно-білим. Не перевертні. Не люди.

— Місячні… — прошепотів Кайлен. — Слідопити Печатей.

Ензо завмер.

Він чув про них у старих легендах зграї Рейвуд. Істоти, що полюють не за тілом — за зв’язком. За магією душ.

— Вони знають, хто ми, — сказав він глухо.

Один зі слідопитів усміхнувся. Його рот розкрився надто широко, ненормально.

— Ви світитеся, — прошипів він. — Печатка кричить у темряві. Як крик пораненого місяця.

Кайлен інстинктивно став перед Ензо.

— Відійдіть.

— Ми не вороги, — повільно сказав другий. — Але ті, хто заплатить за ваші душі… вже близько.

Третій підняв голову до місяця.

— Альфа йде через кров.
Орден — через страх.
А ми — через істину.

У Ензо похололо всередині.

— Яку ще істину?

Слідопит зробив крок уперед.

— Печатка Місячних Душ не просто зв’язує, — прошепотів він. — Вона або народжує нового Альфу світів… або знищує обидва серця.

Тиша впала, як вирок.

Кайлен різко видихнув.

— Ти брешеш.

— Ти боїшся, — відповіло створіння. — Бо в тобі тече кров альфи. А в ньому — вогонь Рівноваги.

Ензо стиснув пальці.

— Якщо це правда — чому тоді на нас полюють усі?

Слідопит нахилив голову.

— Бо світ завжди боїться тих, хто може його змінити.

У цей момент Печатка між ними вибухнула різким болем.

Кайлен скрикнув.

— Вони близько… — задихано сказав він. — Дуже близько.

З іншого берега ріки піднялися силуети.

Озброєні.

У плащах Ордену.

А над ними — темні тіні вовків.

Зграї.

Разом.

— Вони об’єдналися… — прошепотів Ензо. — Це неможливо…

Кайлен подивився на нього так, ніби прощався наперед.

— Світ ламається, Ензо. І ми в самому центрі тріщини.

Слідопити повільно відступили в тінь.

— Обирайте, Місячні, — пролунало з темряви. — Втеча. Або пробудження.

І в цей момент перша стріла Ордену розсікла повітря.

— БІЖИ! — крикнув Кайлен.

Вони рвонули вздовж берега, під ворожим місяцем, серед світу, де кожна тінь була пасткою.

А Печатка між ними пульсувала не лише страхом…

Вона кликала.

До сили.

До крові.

До вибору, після якого вороття вже не буде.