Розділ 15.

Кімната між світами**

Будинок Хранительки стояв осторонь від усього — ніби його не торкався ні час, ні страх.

Він був збудований зі світлого каменю, що м’яко світився в темряві, а вікна відбивали місячне сяйво так, ніби всередині жила сама ніч. Двері відчинилися без звуку.

— Тут ви будете в безпеці, — сказала Хранителька. — Принаймні на деякий час.

Вона провела їх довгим коридором, де стіни були вкриті стародавніми знаками Печаток — пар, які колись теж тікали, кохали, боролися.

— Це ваша кімната.

Двері відчинилися.

Простора, тиха, залита срібним світлом. Велике ліжко біля вікна, крізь яке було видно чужі зорі Переломлених Земель. Тепле повітря. Спокій.

— Відпочиньте, — мовила Хранителька. — Після першого Випробування душа завжди болить сильніше, ніж тіло.

Вона пішла, залишивши їх наодинці.

І тиша цієї кімнати була зовсім іншою, ніж у притулку.

Не тривожною.
Не напруженою.
А… особистою.

Ензо повільно сів на край ліжка.

— Я досі не вірю, що ми живі, — тихо сказав він.

Кайлен підійшов до нього, став між його колін, обережно торкнувся пальцями його щоки.

— Ми живі. Разом. І вперше… без погоні.

Їхні погляди зчепилися.

Втома.
Страх, що відступає.
Почуття, яке більше не потребує захисту.

Ензо першим потягнувся до нього.

Поцілунок був повільним. Глибоким. Теплим. Без відчаю — лише з ніжністю й потребою бути поруч. У ньому було все: пережитий біль, пройдений страх, і те, що тільки народжується між ними.

Кайлен притиснув його до себе.

Вони більше не говорили.

Лише відчували.

Світ за вікном міг горіти, змінюватися, воювати — але в цю мить їхній всесвіт був тут. У дотиках. У подихах. У тиші після бурі.

І ніч прийняла їх.

---

Коли вони лежали поруч, під місячним світлом, яке ковзало по їхніх плечах, Кайлен довго мовчав.

А потім тихо сказав:

— Я маю тобі щось сказати.

Ензо повернув голову до нього.

— Що?

Кайлен ковтнув.

— До тебе… я був тільки з жінками.

Ензо завмер. Не від ревнощів — від несподіванки.

— І…?

Кайлен подивився йому прямо в очі.

— І ніколи… ніколи мені не було так добре, як з тобою. Не тілом. Душею. Усім одразу.

На мить у кімнаті запанувала тиша.

А потім Ензо усміхнувся — ніжно, трохи невпевнено.

— Тоді, — прошепотів він, — я радий, що Місяць був упертий.

Кайлен притиснув його до себе міцніше.

— І я.

За стінами світи змінювались.

Але тут, у кімнаті між світами, почалася їхня тиша після грози.

Тиша двох сердець, що більше не ховаються.