Розділ 13.

За межею Арденвалю**

Світ розірвався на світло.

Кайлен відчув, як земля зникає з-під ніг, як тіло стає невагомим, як Печатка стискає серце так сильно, що здається — воно зупиниться. Простір викручується, час ламається, а єдине, за що він тримається, — це рука Ензо.

— Не відпускай… — прошепотів той.

— Ніколи, — відповів Кайлен.

І тоді світ упав назад у тіло.

Вони впали на холодну, сріблясто-сіру траву. Повітря було іншим — густішим, наповненим дивною магією, від якої паморочилось у голові. Небо над ними було не чорним, а темно-фіолетовим, усіяним чужими зорями. Місяць був тонким серпом — блідим, мов шрам.

— Ми… живі? — хрипло прошепотів Ензо.

Кайлен підвівся, допоміг йому стати.

— Схоже на те.

Він озирнувся.

Ліс був схожий на Арденваль — і водночас зовсім інший. Дерева світилися зсередини слабким світлом. Тіні рухалися не за законами світла. А головне — тут не було зграї. Не було того постійного тиску, який він відчував усе життя.

— Ми за межею… — тихо сказав Ензо. — Я більше не чую їх. Ані мисливців. Ані альфи.

Кайлен раптом зрозумів, як сильно він звик жити з цим фоном страху.

— Це Переломлені Землі, — пролунав новий голос.

Вони різко обернулися.

З тіні дерев вийшла жінка.

Її волосся було срібним, очі — чорними, як глибокий космос. Вона не була перевертнем. Її магія була іншого ґатунку — древня, холодна, беззаперечна.

— Хто ти? — напружено запитав Кайлен.

— Хранителька Межі, — спокійно відповіла вона. — Ви пройшли туди, куди рідко доходять ті, кого пов’язала Печатка.

Ензо здригнувся.

— Ти знаєш про неї?

Жінка глянула на їхні груди, де крізь одяг пробивалося тихе світло.

— Печатка місячних душ — не прокляття, як вам говорили. І не просто зв’язок.

Вона наблизилась.

— Це ключ.

Кайлен відчув, як щось усе життя приховане всередині нього раптом здригнулось.

— Ключ до чого?

— До рівноваги між двома світами, — відповіла вона. — Колись давно перевертні жили не зграями, а парами. Дві душі — одна сила. Але з часом зграї злякалися тієї могутності. Закони переписали. Печатки почали вважати злом.

Ензо зблід.

— Тобто нас люто нищать… просто тому, що бояться?

— Так, — відповіла Хранителька без жалю. — Бо пара, пов’язана справжньою Печаткою, здатна знищити альфу. Або стати сильнішою за всю зграю разом.

Кайлен відчув, як у грудях піднімається гнів.

— Тоді мій батько… знає?

— Він підозрює, — сказала вона. — Але не знає головного.

Ензо напружено ковтнув.

— Чого саме?

Хранителька подивилася на них обох.

— Ви не просто пара. Ви — Пара Рівноваги.

Світ навколо ніби завмер.

— Така Печатка з’являється раз на сотні років, — продовжила вона. — Коли старі закони мають бути зламані. Коли зграям час перестати правити страхом.

Кайлен повільно сів на камінь.

— Тобто війни не уникнути…

— Війна вже триває, — спокійно сказала Хранителька. — Просто тепер у вас є вибір: ховатися між світами… або повернутися й змінити все.

Ензо мовчав.

Потім узяв Кайлена за руку.

— Я все життя тікав, — тихо сказав він. — Від зграї. Від себе. Від почуттів. Від страху. Але я більше не хочу жити в тіні.

Кайлен глянув на нього.

— Ти розумієш, що якщо ми повернемося — проти нас стане мій батько. Всі зграї. Весь Арденваль.

Ензо ледь всміхнувся.

— А якщо ми втечемо — проти нас стане власне сумління.

Кайлен відповів на цю усмішку. Тихо. Болісно. Але впевнено.

Хранителька схилила голову.

— Тоді вам доведеться навчитися керувати Печаткою свідомо. Бо наступного разу її вибух може знищити не лише ворогів.

Вона розвернулась.

— Ідіть за мною. Якщо ви справді Пара Рівноваги — вам потрібно пройти через Випробування Межі.

Ензо стиснув пальці Кайлена.

— Разом?

— Завжди, — відповів він.

І двоє, пов’язані Місяцем, зробили ще один крок — уже не як утікачі.

А як ті, хто повернуться змінювати світ.