Розділ 12.

Зрада має ціну**

Ліс більше не був союзником.

Він шепотів тривогою, тріщав зламаними гілками, зраджував кожен їхній крок луною. Кайлен, Ензо й Ріан рухалися швидко, але напруга між ними була гострішою за будь-яку зброю.

— Забутий Перехід за цими скелями, — прошепотів Ріан. — Але щось… не так.

Кайлен відчув це ще раніше.

Печатка не тягнула вперед.

Вона кричала.

— Це пастка, — глухо сказав він. — Я відчуваю магів крові.

Ензо різко зупинився.

— Ти нас привів прямо до них? — його голос затремтів не від страху, а від болю.

Ріан повільно обернувся.

— Я не знав, що їх буде так багато…

І в ту ж мить ліс вибухнув.

Срібні сітки злетіли з дерев. З-під землі вирвалися магічні печаті. Повітря спалахнуло червоним світлом.

— ЗАСІДКА! — крикнув Кайлен.

Перший мисливець упав від його удару, але одразу ж ще двоє з’явилися з тіні. Срібні леза різали повітря, залишаючи за собою біль, що не гоївся.

Ензо бився поряд.

Дикий. Лютий. Прекрасний у своїй люті.

Він прикривав Кайлена спиною, як у ту ніч під Кривавим Місяцем.

— Ріан! — закричав Ензо. — Ти казав, що це єдиний безпечний шлях!

Ріан стояв осторонь.

І не рухався.

Його руки тремтіли.

— Я… я не знав, що альфа пришле його, — прошепотів він.

І тоді з тіні вийшов той, кого Кайлен боявся побачити найбільше.

Його батько.

Альфа Торнів.

— Сину, — спокійно промовив він. — Ти завжди був передбачуваний. Ти підеш туди, де серце. А серце завжди веде в пастку.

Кайлен відчув, як світ під ногами хитається.

— Ти використав Ріана…

— Я використав його почуття, — холодно відповів альфа. — Як ти використав Печатку.

Ензо різко глянув на Ріана.

— Ти… прийшов, знаючи, що нас тут чекатимуть?

Сльози блиснули в очах Ріана.

— Я думав, що встигну вивести вас раніше… — прошепотів він. — Вони пообіцяли, що не вб’ють… якщо я приведу вас до межі.

— Брехуни, — тихо сказав Кайлен.

Альфа підняв руку.

— Заберіть Ензо. Печатку з нього вирвемо пізніше.

Воїни рушили вперед.

Ензо відчув, як Кайлен стискає його руку.

— Ні, — прошепотів той. — Цього разу я не віддам тебе.

Навколо них спалахнула Печатка.

Світло було не срібне.

Воно стало білим.

Міць ударила хвилею, зносячи мисливців, ламаючи магічні пастки, тріскаючи каміння. Навіть альфа відступив на крок.

— Неможливо… — прошепотів він.

Кайлен подивився йому в очі.

— Ти вважав, що Печатка — це слабкість. А це — джерело.

Ріан стояв на колінах між ними.

— Ензо… — його голос зламався. — Пробач мене…

Ензо підійшов повільно.

— Ти був моїм першим вибором, — тихо сказав він. — Але не моєю долею.

Він торкнувся грудей, де горіла Печатка.

— І ти заплатиш за зраду… не кров’ю.

Ріан підвів очі.

— Чим тоді?

— Самотністю, — відповів Ензо. — Бо я більше ніколи не буду поруч.

Кайлен простягнув руку Ензо.

— Зараз.

Вони зробили крок у біле світло разом.

І зникли.

Ліс вибухнув тишею.

Альфа Торнів стояв серед уламків магії й прошепотів:

— Вони вийшли за межі зграї… і за межі мого контролю.

Полювання не завершилось.

Воно переродилося у війну.