Розділ 10

Притулок для заклятих**

Вони бігли довго.

Ліс змінювався: густі зарості переходили в кам’янисті схили, повітря ставало холоднішим, різкішим. Кайлен відчував, як слабшає Ензо — не тілом, а душею. Печатка більше не палала болем, але залишала після себе тремтіння, ніби вони ще не вийшли з її полум’я.

— Ще трохи… — хрипко прошепотів Кайлен.

Він зупинився біля скелі, що на перший погляд була суцільною кам’яною стіною. Торкнувся долонею холодної поверхні — і камінь здригнувся, повільно розходячись, відкриваючи вузький прохід.

— Це… — Ензо затамував подих. — Старе сховище?

— Притулок для заклятих, — тихо відповів Кайлен. — Тут ховали тих, кого зграї вважали проклятими.

Вони зайшли всередину, і прохід за ними знову зімкнувся.

Тиша накрила їх, як м’яка ковдра.

Усередині було тепло. Кам’яні стіни світилися тьмяним місячним сяйвом — залишками давньої магії. Десь тихо капала вода. І більше — жодних голосів. Жодної погоні.

Вони були наодинці.

Кайлен спершу спирався на стіну, важко дихаючи. Кров на його плечі вже зупинилася, але біль ще пульсував.

Ензо мовчки підійшов ближче.

— Дай подивитися, — прошепотів він.

Кайлен не заперечував.

Ензо обережно торкнувся його поранення. Його пальці тремтіли. Від страху втратити. Від усвідомлення того, як близько вони були до кінця.

— Ти міг загинути через мене… — тихо промовив Ензо.

— Не через тебе, — відповів Кайлен. — За тебе.

Їхні погляди зустрілися.

Тиша між ними вже не була порожньою — вона була переповненою.

— Той поцілунок… — почав Ензо і зупинився. — Це була магія… чи ти?

Кайлен наблизився ще на крок.

— Це була правда.

Його голос був тихим, але рішучим.

— Я боровся з Печаткою. З батьком. Із собою. Але з тим, що я відчуваю до тебе, — більше не буду.

Серце Ензо шалено забилося.

— А якщо це приведе нас до загибелі?

Кайлен ледь усміхнувся.

— А якщо ні?

Він обережно торкнувся долонею його щоки.

Цього разу поцілунок був іншим.

Не відчаєм.
Не страхом.
А вибором.

Ніжним. Теплим. Тремким.

Ензо відповів йому повільно, ніби боявся сполохати цю мить. Їх подихи сплелися. Світ за межами притулку неначе перестав існувати.

Печатка між ними світилася тихо й рівно — не як прокляття… а як зв’язок.

Коли вони відступили один від одного, Ензо сперся чолом до його.

— Тепер нас уже не роз’єднати, так?

— Тепер — ні, — відповів Кайлен.

---

Вони сиділи поруч біля слабкого місячного світла, що падало зі стелі. Кайлен розповів усе: про батька, заручини, наказ стежити, погрозу знищити того, з ким він пов’язаний Печаткою.

Ензо слухав мовчки.

— Отже, він хоче зламати наш зв’язок, — нарешті промовив він.

— Або нас, — тихо додав Кайлен.

Ензо стиснув кулаки.

— Тоді нам треба стати сильнішими за його страх.

Кайлен глянув на нього з легким здивуванням.

— Ти вже мислиш, як альфа.

Ензо гірко всміхнувся.

— Я просто не хочу знову тікати.

Їхні пальці знайшли один одного самі.

І десь глибоко під землею стародавній притулок прийняв їх як тих, хто більше не належить жодній зграї — лише одне одному.

Та Місяць уже йшов слідом.

І війна теж.