Розділ 9.

Погоня під Кривавим Місяцем**

Ліс мчав назустріч, розрізаючи повітря гілками, тінями, холодним подихом ночі. Кайлен і Ензо бігли мовчки — не тому, що не було слів, а тому, що кожен подих був на вагу життя.

Позаду вже лунали голоси.

— Вони тут!
— Не дайте їм вийти за межі!

Погоня почалася.

Кривавий Місяць підіймався над Арденвалем, заливаючи ліс тривожним червоним світлом. Печатка на грудях Кайлена палала, як розжарений метал. У Ензо кров стукала в скронях разом із чужим страхом.

— Це моя провина… — важко прошепотів Ензо, коли вони на мить сховалися за скелями. — Якби не я…

Кайлен різко притяг його ближче.

— Замовкни. Я тут не через провину. Я тут, бо тебе вибрав Місяць. І я.

Погоня була вже зовсім близько.

Раптом з тіні вийшла постать.

— Кайлен, — тихо промовив знайомий голос.

Він здригнувся.

Це був Ліор — його друг дитинства. Той, кому він довіряв спину в боях.

— Іди зі мною, — прошепотів Ліор. — Я проведу вас безпечно. Я на вашому боці.

Ензо напружився.

— Він бреше… — глухо сказав він.

Кайлен вагався лише секунду.

І цієї секунди вистачило.

Ліор різко вихопив клинок.

— Пробач, — тихо промовив він. — Але я обрав зграю.

Удар.

Кайлен відбив його в останню мить, але клинок розсік плече. Кров потекла теплою, темною дорогою.

— Біжи! — крикнув він Ензо.

Та Ензо не зрушив.

Його очі спалахнули.

— Ні.

Він виступив уперед.

І тоді Ліор побачив справжнього Ензо.

Очі — золоті.
Тіло — в напівперевтіленні.
Сила — дика, чиста, місячна.

Один удар — і Ліор відлетів у темряву.

З гущавини виринули воїни.

Почався бій.

Кайлен відчував, як Печатка веде його рухи. Він бився не як спадкоємець Торнів — він бився як той, хто захищає своє.

Ензо стояв поруч, спина до спини.

Вперше вони билися разом.

Місячна магія спліталася між ними, як жива істота. Удари ставали точнішими. Реакції — миттєвими. Вони читали один одного без слів.

Та ворогів було надто багато.

— Ми не витримаємо… — прошепотів Ензо.

Кайлен глянув на нього.

І в той момент усвідомив: він може втратити його просто зараз.

Назавжди.

Світ звузився до двох сердець.

— Я більше не буду з цим боротися, — тихо сказав він. — Зі зв’язком. З тобою. З собою.

І, не даючи Ензо часу на відповідь, поцілував його.

Поцілунок був різким, шалено відвертим, сповненим страху, болю й дикої ніжності. Печатка спалахнула так, що світ здригнувся.

Ензо відповів.

І в ту мить страх зник.

Місячна хвиля зірвалася з них, як буря. Воїнів відкинуло, дерева тріснули, земля загуділа під ногами.

— Тепер біжимо, — прошепотів Кайлен, торкаючись його чола.

Вони рвонули вперед.

Кривавий Місяць проводжав їх світлом переслідування.

А десь далеко альфа Торнів відчув, як Печатка перейшла межу, за якою немає вороття.

— Почалася війна, — прошепотів він у темряві.