Розділ 8.

Тягне, як місячна нитка**

Біль більше не приходив хвилями.

Він жив у Кайлені постійно.

Пульсував під шкірою, відлунював у кістках, стискав серце так, ніби хтось невидимий тримав його в кулаці. Печатка пробуджувалась щоночі дедалі сильніше — не як прокляття… а як поклик.

Поклик до Ензо.

Кайлен стояв біля межі свого поселення, між світлом факелів і темрявою лісу. За спиною — варта. Попереду — заборонена територія, шлях до Рейвуду… і до нього.

— Не можна, — прошепотів він сам собі. — Якщо я вийду… вони побачать.

Печатка відповіла жаром.

І разом із жаром — страх.

Не його.

Кайлен… — глухий, тремкий голос у свідомості.
Вони поруч. Їх стало більше. Я… я не знаю, чи довго зможу триматися.

Світ у Кайл ена перевернувся.

— Де ти? — прошепотів він у ніч, хоча знав — Ензо не почує словами.

Замість відповіді — різкий напад болю.

Чужого.

Кров.
Метал.
Чиїсь жорсткі руки.

Кайлен зігнувся навпіл, судомно втягуючи повітря.

— Вони його б’ють… — прошепотів він у жаху.

І тоді страх зник.

Його місце зайняла лють.

---

Ензо лежав на вологій землі неподалік від кордону Рейвуду. Над ним нависали троє воїнів зі зграї. Не Торни. Чужа відгалужена лінія, ті, хто служив лише силі.

— Альфа хоче знати, звідки в тобі ця магія, — знущально промовив один із них. — Ти не такий, як решта.

Ензо сплюнув кров.

— Мені байдуже, що хоче ваш альфа.

Удар у живіт вибив із нього повітря.

— Гордість — поганий захист, вовче, — прошипів інший.

Світ плив перед очима.
Але в грудях палало інше.

Кайлен…

Він відчував його. Біль. Напругу. Спробу стриматися.

— Не приходь… — прошепотів Ензо крізь кров. — Не зараз…

Відповіддю йому став вибух.

Повітря розірвалося.

Місячне світло хлинуло між деревами, як жива хвиля. Земля здригнулася, воїнів відкинуло убік.

А між ними — стояв Кайлен.

Зі сріблом у волоссі.
З темрявою в очах.
З Печаткою, яка палала срібним вогнем на грудях.

— Ви торкнулися того, що належить Місяцю, — сказав він тихо. — І тепер заплатите.

---

Ензо дивився на нього й не міг повірити.

— Ти… ти не мав приходити…

Кайлен підійшов ближче.

— Я не міг не прийти, — прошепотів він.

Їхні погляди зчепилися.

І Печатка здригнулася.

Біль змінився жаром.
Страх — жагучим тремтінням.
Відстань між ними стала нестерпною.

— Якщо вони дізнаються… — прошепотів Ензо. — Твій батько…

— Уже дізнався, — гірко відповів Кайлен. — І вже почав війну проти нас.

Обидва замовкли.

Ліс дихав тривогою.

— То чому ти тут? — тихо спитав Ензо.

Кайлен простягнув руку.

— Бо я більше не тікаю від тебе.

Ензо вагався лише мить.

І вклав свою долоню в його.

Печатка спалахнула.

Міць ударила хвилею, змушуючи їх обох здригнутися. Серця забилися в одному ритмі. Страх і бажання сплелися в одне.

— Це безумство… — прошепотів Ензо.

— Це ми, — відповів Кайлен.

Далекі крики вирвали їх із миті.

— Нас шукають, — різко мовив Ензо. — І тебе, і мене.

Кайлен стиснув його руку сильніше.

— Тоді втікаймо разом.

І цього разу Ензо не відпустив.

---