Розділ 7.

Торн підозрює ворога**

Кайлен відчув це ще до того, як побачив.

Тиск у повітрі. Напруження, що лягло на плечі, як невидимі кайдани. Зграя Торнів більше не була просто зграєю — вона стала пасткою.

Він ішов між будинками, відчуваючи на собі погляди. Раніше в них була повага. Страх. Заздрість.
Тепер — підозра.

— Альфа кличе тебе, — сказав один із воїнів, зупиняючи його різко, майже грубо.

Кайлен кивнув.

— Як завжди, — холодно кинув він.

Усередині все стислося.

Він уже знав: батько відчув Печатку. А раз відчув — зробить хід. Альфи завжди ходять першими.

---

Зала альфи Торнів була просторою, з чорного каменю. Тут завжди було холодніше, ніж у решті поселення. Холод дисциплінував. Ламав. Змушував слухатися.

Батько стояв біля вікна, спиною до нього.

— Ти став нестабільним, — промовив він, не обертаючись. — Твоя магія рве повітря. Твоя зосередженість зникла. Ти відволікаєшся під час тренувань.

Кайлен мовчав.

— І я відчуваю на тобі чужу місячну нитку, — повільно додав альфа.

Ось воно.

Кайлен стис щелепи.

— Це просто відгомін магії Кривавого Місяця.

Альфа різко повернувся.

— Не бреши мені.

Його очі були темні, як бездонна ніч.

— Ти думаєш, я не знаю, що таке Печатка місячних душ? — холодно продовжив він. — Такі речі не трапляються випадково. Вони трапляються тільки з тими, кого Місяць обрав, щоб зламати.

Кайлен здригнувся.

Ензо… — боляче відлунало в грудях.

— Хто він? — різко запитав альфа.

— Ніхто, — відповів Кайлен швидше, ніж подумав.

Одна мить тиші.

Потім — удар.

Не фізичний.

Магічний.

Повітря вдарило його в груди, відкинуло назад до стіни. Камінь врізався в спину, з легенів вибило повітря.

— Ти забув, ким ти є, — промовив альфа спокійним, страшним голосом. — Ти — спадкоємець Торнів. Не коханець Місяця. Не жертва почуттів. Не іграшка чужої долі.

Кайлен повільно підвівся.

— А ти забув, що я — живий, — хрипко відповів він.

Мить — і він пожалкував про ці слова.

Альфа підійшов впритул.

— Я не дозволю, щоб ти став слабким через зв’язок із ворогом, — прошипів він. — Ти будеш заручений.

Кайлен завмер.

— Що?

— Ірена з південного відгалуження Торнів. Сильна. Чиста кров. Політично вигідна.
І головне — вона переріже твою Печатку.

Світ похитнувся.

Ні…

— Це вб’є його, — вирвалося в Кайлена.

Альфа звузив очі.

— Отже, він існує.

Тиша вибухнула.

Кайлен зрозумів — він програв цю партію.

— За тобою вже стежать, — холодно продовжив альфа. — Кожен твій крок. Кожен подих. Якщо ти зробиш різкий рух у бік кордону — його знайдуть.

— Ти використовуєш його, щоб керувати мною, — прошепотів Кайлен.

— Я використовую все, щоб урятувати зграю, — відповів альфа. — Навіть тебе.

---

Тієї ночі Кайлен сидів на даху свого дому, дивлячись у темний ліс.

Він тремтів не від холоду.

Від злості.
Від безсилля.
Від страху, що вперше був не за себе.

— Ензо… — прошепотів він у ніч. — Вони дихають тобі в спину.

Відповідь прийшла не словами.

Біль.

Замкнені двері.
Очі воїнів біля входу.
Тиша, що давить.

Вони мене не відпустять, — відчув він від Ензо.

Кайлен стиснуло так, що стало важко вдихнути.

— Тоді я прийду сам, — прошепотів він. — Навіть якщо доведеться зламати половину світу.

І десь у темряві Арденвалю два серця, пов’язані Печаткою, забилися швидше.

Назустріч катастрофі.