Розділ 6.

Рейвуд б’є на сполох**

Першим усе відчув альфа.

Не як тривогу — як порушення ритму. Ніби серце зграї збилося з такту.

Ензо сидів біля річки, коли повітря раптом змінилося. Тиша стала густою, настороженою. Він підвів голову ще до того, як почув кроки.

До нього йшли троє.

Воїни.

Їхні емоції були різкими, колючими. Підозра. Злість. І щось гірше — наказ.

— Альфа хоче тебе бачити, — сказав один, не дивлячись в очі.

Ензо повільно підвівся.

— Зараз?

— Саме зараз.

Він уже знав: це не запрошення.

---

Будинок альфи стояв на підвищенні, наче спостерігав за всією зграєю зверху. Ензо завжди відчував себе там меншим, ніж був насправді. Слабшим. Чужим.

Альфа сидів у тіні. Його погляд був холодним і важким, як камінь.

— Ти порушив межі, — сказав він без прелюдій.

Ензо завмер.

— Я… не переходив на територію Торнів.

— Але наблизився, — різко відповів альфа. — І це відчули всі.

Ензо стиснув пальці.

Він відчував їх усіх зараз. Зграя була напружена, як струна перед розривом. Вони боялися. А коли вовки бояться — вони шукають, кого розірвати.

— Ти змінюєшся, — продовжив альфа. — Твоя магія нестабільна. Ти перестав спати. Ти тікаєш уночі. І тепер у повітрі — чужа місячна нитка.

Ензо відчув, як по спині пробіг холод.

Вони відчули Печатку.

— Я нічого не зробив проти зграї, — тихо сказав він.

— Ти сам і є загрозою, — різко відповів альфа. — Ти — мій гріх, який тепер може стати нашою загибеллю.

Ці слова вдарили сильніше за будь-який удар.

— Я не просив народжуватись таким, — тихо відповів Ензо.

На мить у залі стало зовсім тихо.

Потім альфа підвівся.

— Ти залишишся під наглядом. Жодних нічних виходів. Жодних перетинів меж. Якщо я ще раз відчую на тобі чужу магію — ти будеш ізольований.

Або знищений, — прозвучало під словами.

Ензо це відчув.

---

Тієї ночі його замкнули.

Не в камері — у власному домі. Біля дверей залишили двох воїнів. Начебто для безпеки. Насправді — для контролю.

Ензо сидів на ліжку, стискаючи тканину ковдри в пальцях.

— Вони знають… — прошепотів він у порожнечу.

Місячна нитка в грудях тремтіла.

І разом із нею — чужий гнів, чужий страх.

Ензо…

Він здригнувся. Це не був голос — це було відчуття, настільки чітке, що він ледь не відповів уголос.

— Кайлен… — прошепотів він.

Що вони з тобою зробили?

Ензо прикрив очі.

— Поки що — нічого. Але вони бояться. А страх робить із вовків чудовиськ.

По той бік Арденвалю Кайлен різко стиснув кулаки.

Вони не мають права…

— Вони мають владу, — відповів Ензо. — А я не маю нічого, крім тебе в серці.

Кайлен затамував подих.

Це небезпечно звучить.

— Це правда, — прошепотів Ензо.

За дверима клацнув крок воїна.

Зв’язок ослаб.

Темрява знову стала глухою.

Ензо піднявся й підійшов до вікна. Місяць дивився просто на нього — спокійно, байдуже, як на фігуру на шаховій дошці.

— Якщо я залишусь тут… — прошепотів він. — Я зраджу не зграю. Я зраджу себе.

І вперше думка про втечу перестала бути страхом.
Вона стала єдиним виходом.