Розділ 5.

Печатка місячних душ**

Після тієї ночі сон перестав бути прихистком.

Ензо прокидався з чужим іменем на губах — з чужим болем у грудях. Серце билося так, ніби хотіло вирватися з ребер, а в голові звучав не його страх.

Кайлен…

Він відчував, коли той злиться. Коли напружується. Коли стискає зуби, стримуючи слова. І, найгірше — він відчував його самотність так ясно, ніби вона була його власною.

Печатка жила.

Вона не була знаком — вона була раниною між двома серцями.

Ензо стояв на краю поселення Рейвудів, дивлячись у темний ліс. Світанок тільки-но торкнувся неба, але світ здавався глухим і порожнім.

— І знову ти тут, — пролунало ззаду.

Він здригнувся.

До нього підійшов один із воїнів зграї — високий, кремезний, із холодним поглядом.

— Ти відволікаєшся, — сказав той. — Альфа незадоволений.

Ензо відчув злість. Не свою.

Кайлен.

Він здригнувся вдруге.

— Я виконаю свої обов’язки, — спокійно відповів Ензо.

— Краще б ти виконував їх мовчки, — прошипів воїн і пішов геть.

Ензо видихнув.

І раптом його зчепив біль.

Різкий. Без попередження. Він схопився за груди й упав на коліна. Повітря стало важким, ніби хтось стиснув йому легені.

— Кайлен… — прохрипів він.

Не дивись так, не вставай, ти ще слабкий, — пронеслася в ньому чужа думка, не слова — відчуття.

Він побачив це, як видіння:

Кайлен у тренувальному колі. Кров на губі. Напружені м’язи. Батьківський удар — не по тілу, по гордості.

Ензо задихнувся.

— Він б’ється через мене… — прошепотів він.

І в ту ж мить Кайлен на іншому боці Арденвалю різко зупинив удар.

Світ перед ним поплив.

Його грудну клітку стиснуло болем, як пасткою.

— Що з тобою? — хтось схопив його за плече.

— Відійдіть… — прохрипів Кайлен.

Він сперся на землю рукою.

І раптом відчув — не свій страх.

Самотній. Спокійний. З болем, який давно став другою шкірою.

Ензо.

— Це через нього… — прошепотів він. — Печатка…

Свідомість повернулася ривком.

Кайлен підвівся різко, розлючено.

— Я не твій! — гаркнув він у порожнечу. — Чуєш?!

І десь далеко Ензо різко здригнувся, наче від крику поруч.

Він притулився до стіни.

— Чую… — прошепотів він. — Але ти все одно зі мною.

Печатка горіла.

Вона не питала дозволу.
Вона не знала меж.

І з кожною годиною ставала сильнішою.

Тієї ж ночі Ензо не витримав.

Він знову переступив межу території.

Він ішов за болем. За гнівом. За чужим серцем, яке билося вже не окремо від його.

А Кайлен тієї самої ночі стояв біля межі Торнів і стискав пальцями кору старого дерева до крові.

Вони обоє зробили крок.

Назустріч неминучому.