Розділ 4.

Перша зустріч**

Галявина ще дихала магією.

Після спалаху Печатки повітря тремтіло, мов натягнута струна. Ензо стояв нерухомо, відчуваючи, як серце калатає так гучно, ніби Кайлен чув кожен його удар. У грудях пекло — не болем, а дивною, гарячою присутністю чужої душі.

Кайлен теж не поспішав рухатися. Його плечі були напружені, погляд — хижий і розгублений водночас.

— Це… було що? — нарешті хрипко запитав він.

Ензо ковтнув клубок у горлі.

— Печатка, — тихо відповів він. — Місячна. Таку згадують у легендах.

— Легенди — це казки для дітей, — різко кинув Кайлен. Але в його голосі не було впевненості. Лише страх. — Такого не може бути між… нами.

— Може, — відповів Ензо. — Я відчуваю тебе. Зараз. І не можу це зупинити.

Кайлен мимоволі стиснув кулаки.

— Забери це! — вигукнув він. — Зроби так, щоб це зникло!

— Якби я міг… — Ензо зробив крок уперед і тут же зупинився, ніби натрапив на невидиму стіну. — Я б уже це зробив.

Між ними лишалося кілька кроків. Та відстань здавалася нескінченною.

Кайлен нервово засміявся.

— Чудово. Просто чудово. Клан Рейвуд і клан Торн. Ворог і ворог. І ще й це… — він торкнувся грудей пальцями, наче хотів здерти з себе печатку.

Ензо відчув, як його біль прокотився крізь нього хвилею.

Він здригнувся.

— Не роби так, — тихо сказав він. — Тобі боляче.

Кайлен різко підняв погляд.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ти — у мені, — ледве чутно відповів Ензо.

Між ними запала тиша. Небезпечна. Жива.

Кайлен ступив ближче. Один крок. Другий. Його очі вже не світилися гнівом — у них було збентеження, страх і щось, чого він боявся більше за ненависть.

Цікавістю.

— Як тебе звати? — тихо спитав він.

— Ензо.

— Кайлен.

Імена зависли між ними, легкі, як подих.

Ензо раптом відчув, як у Кайлені піднімається хвиля сорому. Сумнівів. І — короткий, майже непомітний спалах бажання. Він інстинктивно відвів погляд.

— Не дивись так, — напружено сказав Кайлен. — Ти не маєш права знати, що в мене всередині.

— Я не хочу, — прошепотів Ензо. — Але тепер не можу не відчувати.

Вони стояли занадто близько.

Кайлен відчував тепло його шкіри. Тонкий запах лісу, дощу і чогось дивно рідного. Його тіло зрадливо відгукувалося напругою, якої він ніколи раніше не відчував… не до хлопця. Не до ворога.

— Скажи, що ти теж це відчуваєш, — тихо, майже злісно промовив він.

Ензо підвів очі.

— Відчуваю.

В ту ж мить між ними ніби пройшов струм. Кайлен різко відступив, важко дихаючи.

— Це помилка! — вигукнув він. — Місяць збожеволів!

— Можливо… — Ензо дивився на нього з болем і надією водночас. — Але я ніколи не відчував нічого настільки справжнього.

Десь далеко пролунав вовчий виття. Потім друге. І третє.

Полювання наближалося.

Кайлен зблід.

— Вони вже поруч…

— Моя зграя теж, — відповів Ензо.

Вони опинилися по різні боки війни. Знову.

Кайлен зробив крок назад у тінь.

— Якщо ми виживемо після цієї ночі… — сказав він. — Ти мусиш забути мене.

Ензо гірко всміхнувся.

— Якби це було можливо, Кайлен… Печатки не було б.

Їхні погляди зустрілися востаннє.

І в тому погляді вже було більше, ніж страх.

Там жило почаття.

Кайлен зник у тіні першим.

І Ензо вперше в житті відчув не лише самотність — а й втрату того, кого ще навіть не встиг по-справжньому знайти.