Розділ 3.

Полювання, що змінює все**

Ніч зламалася.

Саме так відчув це Ензо, коли Кривавий Місяць повністю зійшов над Арденвалем. Повітря стало густим, наче настояним на магії та небезпеці. Ліс уже не був просто лісом — він дихав, слухав, чекав.

Нитка в грудях пульсувала так сильно, що кожен удар серця болів.

— Сьогодні… — прошепотів Ензо, виходячи з дому. — Сьогодні це станеться.

Він знав, що порушує наказ.
Знав, що якщо альфа дізнається — покарання буде жорстким.
Але вперше у житті страх перед зграєю був слабшим за поклик.

Ензо ступив у тінь між деревами — і ті прийняли його, як рідного.

Він перетворився на вовка в русі. Кістки зрушилися без болю, шкіра сховалася під чорною шерстю, тіло стало швидким, гнучким, справжнім. Він біг — не як вигнанець зграї, а як обраний Місяцем.

Нитка вела його.

Тим часом на іншому боці Арденвалю Кайлен стояв посеред нічного кола, де вовки Торнів готувалися до полювання.

— Сьогодні Місяць небезпечний, — сказав батько. — Ніхто не залишає територію.

Кайлен кивнув.

І збрехав.

Як тільки зграя рушила на північ, він різко звернув на захід — туди, де тягнуло серце. Його вовча форма спалахнула золотою тінню між деревами, лапи летіли над землею, наче він не біг, а падав у долю.

Нитка вела і його.

Вони зустрілися на старій галявині, де зламані камені утворювали коло предків. Там, де магія завжди була сильнішою за страх.

Ензо першим вийшов із тіні.

Він завмер.

Навпроти стояв вовк з золотисто-сірою шерстю та палаючими блакитними очима. Сильний. Небезпечний. Чужий.

Ворог.

Вони дивилися один на одного крізь місячне світло. Кривавий Місяць завис просто над ними, фарбуючи шерсть у багряне.

Світ затамував подих.

Першим перетворився Кайлен.

Його людська постать постала різко, немов вибух — світле  срібне волосся, напружене тіло, подряпини на шкірі, важке дихання. Він дивився прямо на Ензо, не відводячи погляду.

Ензо повільно прийняв людську форму слідом.

Їхні очі зустрілися.

І Місяць ударив між ними магією.

Повітря розірвалося срібно-червоним спалахом. Символи засвітилися прямо в повітрі між їхніми грудьми. Ензо задихнувся від болю та тепла водночас. Кайлен скрикнув і впав на коліна.

— Ні… — прошепотів він. — Це неможливо…

Між ними спалахнула Печатка місячних душ.

Вони відчули одне одного так, наче стали оголеними до самої суті: страхи, самотність, спрагу бути прийнятими, заборонені бажання.

Ензо похитнувся.

Він відчув гнів Кайлена. Його біль. Його тінь.
А Кайлен відчув самотність Ензо — глибоку, як бездонне провалля.

— Ти з Рейвудів… — прохрипів Кайлен.

— А ти з Торнів… — так само тихо відповів Ензо.

Між ними була війна.

Між ними була магія.

І між ними вже було щось сильніше за ненависть.

Печатка згасла так само раптово, як і спалахнула. Лишився лише жар у грудях — пекучий, незворотний.

— Ми не можемо… — Кайлен зробив крок назад.

— Але вже пізно, — прошепотів Ензо.

Десь далеко завили вовки.

Зграї відчули магію.

Полювання тепер було не на здобич.

Полювання почалося на них.