Розділ 2.

Спадкоємець з характером**

Кайлен Торн ненавидів клітки.

Навіть якщо вони були зроблені не з ґрат, а з очікувань, наказів і слова «ти мусиш».

Він стояв посеред тренувального кола, оголений до пояса, з розбитими кісточками й розпеченою кров’ю у венах. Навколо — вовки клану Торн. Сильні. Небезпечні. Ті, що колись схилять голови перед ним.

Перед ним — батько.

Альфа.

— Ще раз, — холодно наказав той. — Ти повільний.

Кайлен стиснув зуби.

Він атакував. Швидко. Різко. Без страху. Їхні тіла зіткнулися, земля під ногами здригнулася. Біль прошив плече, але Кайлен не відступив.

Він ніколи не відступав.

Його відкинули на кілька кроків назад. У грудях спалахнув гнів — той самий, який робив його сильним… і небезпечним.

— Ти воюєш не як альфа, — сказав батько. — Ти воюєш, як хлопчисько, що хоче довести світові власну правоту.

Ці слова вдарили сильніше за будь-який удар.

Кайлен повільно піднявся.

— А ти воюєш, як той, хто боїться втратити владу, — виплюнув він.

Навколо стало тихо.

Занадто тихо.

Батько підійшов ближче. Його тінь накрила Кайлена.

— Ти забудеш про слабкості. Про сумніви. Про… заборонені думки, — промовив він майже пошепки. — Ти — спадкоємець Торнів. І твоя доля — стати альфою. Не більше. І не менше.

Кайлен відвів погляд.

Він знав, що не можна відповідати. Але всередині нього щось постійно кричало:
А ким буде моє серце?

Тієї ночі зграя вирушила на патрулювання.

Кайлен біг у вовчій подобі попереду — золотисто-сірий, швидкий, мов блискавка. Вітер розривав повітря, лапи ледь торкалися землі. Свобода була тут — у русі, у швидкості, у дикому серцебитті.

А тоді це сталося.

Він різко загальмував.

Світ ніби перекосився.

Щось… торкнулося його зсередини.

Не звук. Не запах. Не небезпека.

Серце.

Чуже.

Живе.

— Що за… — майже гаркнув він.

І відчуття було дивним. Незрозумілим. Але найгірше — рідним.

Самотність.
Біль.
Тиша, яка кричить.

Він озирнувся.

Десь далеко, за межею території Торнів, тягнулася невидима місячна нитка. Вона пульсувала в такт його серцю.

Кайлен відчув, як у грудях піднімається щось небезпечне.

Цікавістю це було.
Покликом.
Долею?

— Альфа, — покликав один із вовків. — Тут чисто.

Кайлен не відповів.

Його тягнуло вперед.

У бік ворога.

У бік забороненого.

У бік когось, кого він ще не знав… але вже відчував.

Він змусив себе відступити.

Але тієї ночі, коли людська форма знову вкрила його тіло, Кайлен стояв біля вікна своєї кімнати, дивився на темні ліси Арденвалю і шепотів у ніч:

— Хто ти?

І Місяць, темніший за звичайний, мовчки дивився на нього у відповідь.