Розділ 1.

Тінь у зграї Рейвуд**

Ензо завжди біг останнім.

Не тому, що був слабшим.
І не тому, що не міг швидше.
Просто він звик триматися осторонь — у тіні, між деревами, між подихами зграї, яка ніколи не вважала його своїм.

Ніч обіймала ліс холодними пальцями. Місяць, ще не кривавий, але вже тривожно темніший за звичайний, сріблом ковзав по гілках, по спинах вовків, що мчали крізь хащі. Полювання було майже ритуалом — доказом сили, єдності, кровного зв’язку.

Ензо відчував цю єдність…
Але вона ніколи не належала йому.

Він чув серцебиття кожного з них. Відчував азарт, спрагу, гордість. Вловлював роздратування альфи, його холодну зосередженість. Він умів читати емоції так, як інші читають сліди на землі.

Це був його проклятий дар.
І причина, чому його боялися.

Він ковзав тінями у вовчій подобі — чорний, як ніч без зірок. Його лапи майже не торкалися землі. Він ішов за зграєю, але не з нею.

— Тримається, ніби чужинець, — буркнув хтось подумки.
— Бо він ним і є, — відгукнулася інша думка.

Ензо стиснув зуби.

Колись він намагався бути частиною них. Доводив, старався, жертвував. Але правда завжди наздоганяла: він — незаконний син альфи. Помилка. Гріх. Тінь плями на бездоганній крові зграї Рейвуд.

Полювання закінчилося швидко. Олень упав серед папороті, земля здригнулася від останнього подиху. Зграя оточила здобич — сильні, горді, справжні.

Ензо зупинився трохи осторонь.

І саме тоді він відчув це.

Дотик… не фізичний. Не чужу думку. Не емоцію зі зграї.

Ніби хтось торкнувся його грудей зсередини.

Серце різко збилося з ритму.

Він підвів голову.

З глибини лісу, за межами території Рейвуд, тяглася тонка, ледь відчутна нитка. Вона пульсувала. Жила. Кликала.

— Що це?.. — прошепотів він подумки.

Від тієї нитки віяло чимось незнайомим. Теплом. Напругою. Небезпекою.

І…
самотністю, що дивно нагадувала його власну.

Ензо зробив крок у бік межі. Другий.

— Не смій, — холодний голос альфи прорізав повітря. — Ти залишаєшся тут.

Ензо завмер.

Він відчував роздратування, підозру, зверхність. Але під усім цим — страх. Альфа боявся його. Завжди боявся.

— Я… нічого не порушую, — тихо відповів Ензо, повертаючись у людську форму. Його голос був спокійним, але всередині все тремтіло.

— Ти — саме порушення, — різко кинув інший воїн.

Сміх. Холодний. Злісний.

Ензо не відповів. Як завжди.

Він відступив назад. У тінь. У своє звичне місце за спинами інших.

Та нитка…
вона не зникла.

Навіть коли полювання завершилося.
Навіть коли зграя рушила додому.
Вона тягнулася крізь дерева, крізь страх, крізь здоровий глузд.

Вела його до когось.

Тієї ночі Ензо не спав.

Він сидів на даху свого маленького будинку на краю поселення й дивився на Місяць. Той здавався більшим, ніж учора. Темнішим. Ніби в ньому збиралося щось небезпечне.

І раптом — знову це відчуття.

Серце стислося.

Нитка загорілася всередині нього, як жива.

— Хто ти?.. — прошепотів Ензо в ніч.

І десь далеко, за межами його зграї, інше серце відгукнулося на цей поклик.