Пролог.

Кривавий Місяць**

Арденваль дихав ніччю.

Стародавній ліс тремтів від передчуття — листя завмерло, вітри стихли, навіть звірі сховалися глибоко в тінях. Небо повільно темніло, наче хтось затягував над світом чорну завісу. І лише Місяць підіймався все вище… не срібний, не білий — кривавий.

Раз на кілька поколінь він ставав таким.
Раз на кілька поколінь мінялася доля Арденвалю.

На кам’яному плато серед лісу стояла стара жриця Місяця. Її волосся було білим, як попіл, а очі — сліпими, але вона бачила більше, ніж будь-хто зі живих. Перед нею тліли місячні свічки, а на землі сяяли давні символи зірок, вовків і зламаного серця.

— Він піднімається… — прошепотіла вона, здіймаючи руки до неба. — Кривавий Місяць знову голодний до доль.

Повітря здригнулося. Магія прокотилася лісом, мов невидима хвиля. Десь у глибині Арденвалю завили вовки — протяжно, тривожно, ніби відчули те, чого ще не могли зрозуміти.

Жриця різко затремтіла.

Перед її внутрішнім зором спалахнуло видіння.

Два вовки.
Дві тіні, що біжать одна до одної крізь вогонь і кров.
Два серця, з’єднані світлом Місяця — всупереч ненависті, війні й законам зграї.

— Дві місячні душі… — прошепотіла вона. — Обрані не для спокою… а для бурі.

Видіння стало темнішим.

Кров на снігу.
Крик, що рве ніч.
І любов… така сильна, що здатна зруйнувати світ або врятувати його.

Жриця впала на коліна.

— Коли вовк із тіні зустріне вовка з вогню… — сказала вона тремтячим голосом. — Арденваль більше ніколи не буде колишнім.

Кривавий Місяць зійшов повністю.

І десь у різних кінцях лісу, не знаючи одне про одного, два юнака зробили перший крок назустріч власній долі.

---