коротке оповідання

Спішила закінчити робочий день, бо мала  романтичну зустріч. Сьогодні я зустрічалася з Марком, якого мені скинула моя подруга Ольга. Ну, не скинула, а познайомила, дала йому мій номер телефону. Він подзвонив одразу, не терпілося. Домовилися на сьогодні, п'ятницю. Не дуже була готова, після роботи. Вже не встигала привести себе  в більш-менш привабливий вигляд, трохи якогось мальовидла на лиці бракувало. Йти на побачення отак дуже в натуральному вигляді трохи було лячно, але подумалося, -- не полюбить на брудно, то на чисто -- трудно. Я довіряла своїй подрузі, вона його знає, тому сюрпризів не очікувала. Отже, побачення!

    Маємо йти на танці, ага, я й сама з себе сміюся. Кавалер на танці запросив, це мене тітку в п’ятдесят  п’ять і на танці. Вони тут в Італії, люблять танцювати, ходять вечорами вчитися, вчаться рухатися, повертатися, робити па-де-па, а вже потім, в п'ятницю, суботу і неділю --танцюють. Роблять це гарно в такт, вишукано й елегантно. Навіть старші люди, вже пенсіонери, люблять танцювати в своїх центрах. Це вже стало невід'ємною складовою  частиною італійської культури, що дуже гарно і мені подобалося. А я вже й не пам'ятаю, коли останній раз танцювала в Україні, коли мої ноги танцювали під музику, а не зі шваброю і ганчіркою. Але нехай, все ж щось нове, а не тільки хата--робота--хата.

    Марко приїхав  на гарній машині, казала Ольга, що він (geometra) це по-- нашому прораб, а вони тут гарно отримують.З машини вийшов ну, так собі на лице, а от   чорт забирай, ростом не вдався. Нижчий за мене, я не така вже й висока, але вони тут дрібні якісь. Є звичайно гарні й високі, але не мій сьогоднішній  випадок. А взагалі, чоловіки-- італійці є досить гарні, жінки -- рідко, але то моя така думка. Наші жінки часто жартують, що їхні чоловіки і наші жінки -- то була б дуже гарна нація.  Але цей, сьогодні, ну термометр, мені до пахви.

    Їдемо, він все зиркає й зиркає на мене, вивчає, придивляється. Ну, звісно, що і я до нього, але нічого путнього для себе не додивилася. Але вже їду, хоч побачу зал де танцюють, бо не випадало бути ні разу, то цікаво.

    Приїхали і піднялися по сходах, опинилися в ресторані, замовили собі поїсти, бо Марко теж був після роботи.Я побачила, що ми були найвище, нижче нас знаходився бар, а ще нижче танцювальна площадка. Це була площадка кругла, як арена, а в центрі не підвищенні -- оркестр, музиканти і співаки. Лунала музика і деякі пари вже танцювали. Гарно так, вміло, було видно, що вони цьому вчилися -- тримати голову, спину, руки і ногами вишивали па в такт музиці, то була полька, весела й рухлива. Пари  одна за одною пливли, підстрибували в такт, поверталися в інший бік. Я так не вміла, але мені подобалося дивитися, як уже немолоді, а подекуди й досить літні люди танцювали і їм це приносило задоволення. Жінки були одягнені гарно, хто в платті, що гарно відтіняло фігуру, а хто в спідниці, що звивалася навколо ніг в такт танцю. Сюди приходили одягнені краще, ніж до ресторану, завважила я. Видовище було чарівне. Я побачила, що ті, хто не дуже вмів танцювати, не стидаючись приєднувалися і робили спроби копіювати більш  вмілих, при цьому зовсім не комплексували. Це мене трохи підбадьорило. Тільки ось мій танцюрист був нижчий мене, що не дуже мені подобалося.

    Принесли наше замовлення. Ми їли, розмовляли, подивлялися в зал. Я розуміла, що мій співбесідник,чоловік не дурний, але, те як він відносився до жінок, насторожило.

-- О, ти вмієш користуватися ножем, -- сказав Марко.

Я оторопіла, мені здалося, що я не зрозуміла фразу сказаної італійською, тому перепитала, --

--Що це значить?

-- Ну, я знаю, що багато українок з села не користуються ножем, бо не вміють.

-- А ти нас знаєш так  багато? -- відпарирувала я.

-- Та не так щоб, але не тільки українки а й румунки не дуже виховані.

-- То тобі такі попадалися. Хто, що шукає, то й то знаходить,-- злість в мені почала бушувати. Захотілося піти геть від цього зарозумілого пошляка.
Марко, зрозумів, що зарвався і пробував загладити ситуацію, --

-- Та я тобі хотів зробити комплімент.

-- Дякую, -- іронічно видихнула я.

Закінчивши трапезу, ми спустилися  сходами ближче танцювальної площадки,  коли почався повільний танець, Марко запросив  мене. Це був танець для тих, хто хотів пообійматися, Марко не гаяв часу, приступив відразу до вивчення об’єкту,  яким на даний час була я. Ми танцювали, вірніше топталися на місці, переминаючись з ноги на ногу, а танцювали Маркові руки, що обмацували й гладили мої западини  й випуклості. А я дивилася зверху на маківку його голови і ледве стримувала сміх, що міг перерости в регіт, якби я не кусала собі губи. Розуміла, що сміятися було нетактовно, але й він вів себе  похабно, тому я відсторонилася й сказала, --

-- Вивчив?

-- Ти мені подобаєшся, ти гарна, але колюча і мене не сприймаєш всерйоз, -- відповів  Марко.

-- А що треба всерйоз, -- запитала я.

-- Ну, звичайно. Ти одна і я сам, то чому ж нам не бути  якийсь час разом, щоб пізнати ближче один одного.

-- Ммм… навіть так, -- засміялася я.

-- А що тут такого, так багато хто робить. Ми б ходили на танці, як Ольга і Франко.

-- Ольга з Франком подали заяву, щоб поженитися. -- резюмувала я.

    -- Ну так далеко не спішимо, але все може бути, -- сказав Марко.

    -- Ага, все може бути, -- сміючись   сказала я.

Нарешті танець закінчився. Протанцювавши, з горем пополам, ще вальс, бо тих фігур я не знала, а вчитися ще не була готова, та й вчитель був не ахти. Слухали музику і живий спів, це було інше життя іншої країни. З сумом згадалися батьки, що важко працювали на городах, щоб вижити. Нема  в нас центрів для пенсіонерів, та я й не думаю, що після сапи і лопати їм би хотілося ще “вишивати” польку з гудзом або вихилятися в вальсі на два боки. Стало так шкода наших батьків, що вони навіть не можуть собі уявити таке життя. Після роботи на городі та біля птиці і тварин, вони спішили в ліжко, щоб відпочити.  Бо навіть на свята або весілля в родині, наші батьки більше сиділи за столом, розмовляли, співали, а вже танцювали рідко, віддаючи перевагу молодим. Це було інше життя, іншої країни. Тієї країни, що на кожному кроці гордилася виграною війною, а танцювали в переможених країнах, не тільки в Італії. Згадалося, як колись давно, з Америки, до моєї подруги на Львівщині приїхали родичі, як вони побувавши всюди сказали, що ми щасливі, бо не їздили за кордон  і не маємо з чим порівняти. Я тоді ще не розуміла того сарказму, з яким то було сказано. То тільки тепер, побувавши в різних країнах, я дійшла до тієї правди. З “чудесної майже комуністичної країни”, мені довелося приїхати на заробітки, як багато моїх співвітчизників. Гірка правда… але то вже політика, а це не до цієї історії.