Дірка в паркані

Як день почався, так він і продовжувався. Найгірше було в коледжі: всіх цікавило, чому я в темних окулярах, а потім — звідки взявся «фанар» на оці. За ранкову пригоду було чомусь дуже соромно. Тому, максимально залучивши всі свої творчі таланти, народилася «переконлива» історія про слизькі сходи та тверді перила.

Я переконана: після чогось поганого обов’язково має бути щось хороше. Тому після пар мене понесло крізь місто, що купалося у весні.

Умань — маленьке й затишне місто. Попри свої розміри, тут багато навчальних закладів, а значить — багато студентської молоді. Ось уже центр: кам’яний вождь пролетаріату, вкритий голубиним лайном, указує нам напрямок у «світле майбутнє». Вулиці тут вузькі, а щирість місцевих жителів — широка.

І ось я вже навпроти перлини цього міста. Софіївський парк щодня дає прихисток загубленим студентським душам.

Біля воріт бачу знайому спортивну постать. Я навіть не розраховувала, що він прийде, як домовлялися. Непогано, хоча й хотілося побути на самоті. Та коли вже склеїлись у розмові й налаштувались на одну хвилю, всі «але» розбились, як лоб спортсмена об моє око. Так ми й пішли — я в темних окулярах, він із пластирем на лобі.

Місцеві «гризуни науки» квитки в парк не купують. Є дірка в паркані неподалік від воріт, у чагарниках. Це якщо не хочеш чекати 18:00, коли прохід стає вільним. Чекати не хотіли двоє спортивних, але «скалічених» студентів. Чекати не хотіли ні до шостої вечора, ні до надходження стипендії.

Туристів тут з усіх країв і сторін. Стежками вони течуть, мов ріки. І ми за течією обходили увесь парк. Пахощі квітів паморочили голову, цвіркотіння птахів пробирало до мурах. Фонтани й гроти милували око — в моєму випадку одне.

Ось ми вже на найвищій точці, звідки видно найкрасивішу частину парку зі ставком. Спортсмен запитав:

— Тобі хоч щось видно через ті окуляри?

— Видно тільки найкраще, — відповіла я, хоча насправді зі своїм «суперзором» бачила лише розмиті силуети лебедів на ставу.

Але по-справжньому красивою Софіївка стає ввечері, після шостої. Замість туристів її заповнює місцева молодь. Романтичні парубки з гітарами збирають довкола себе красунь, чиє щебетання заглушає спів птахів. На кожному кроці — фотосесія для соцмереж. Вічні розмови про вічне на лавочках біля фонтану.

А наші пригоди привели нас до сільгоспуніверситету, чий двір межує з парком. Азарту додала та сама дірка в паркані. В університетському саду нам спокусливо помахали гілки з червоними, стиглими плодами. 

Я полізла першою, за мною спортсмен. Від солодких черешень смакові рецептори отримали екстаз. Небо різко потемніло, вітер посилився. Та відірватися від смаколика не було сил. Стовбур дерева мотилявся дедалі сильніше. Грім і блискавка додали драматизму ситуації. Але сигналом до втечі став не грім, а паскудний гавкіт мерзенного собаки. Де собака — там скоро й охоронець.

— Злізай, — скомандував спортсмен по-тренерськи.

— Цих зубатих і гавкаючих тварин боюсь до інфаркту, — пробубніла я й ще дужче обійняла стовбур.

— Тоді я його відволічу, а ти тікай за паркан.

Почав накрапати дощик. По слизькому стовбуру я зіслизнула на землю, впала на дупу, встала, побігла, загубила окуляри. До дірки бігти було довго, вирішила скоротити прямо через паркан. Вилізла швидко, але нагорі мене зупинив загострений штир. Не хотіла дірки в паркані — отримала дірку в джинсах. Падлючий пес не затихав. Спортсмен обійшов через дірку й зняв мене з паркану.

Дощ розігнався до доброї зливи. Він був приємно теплим, а ми — мокрі та веселі. Весна, молодість і мир.