Ранкова пробіжка

Будильник весело заспівав, а я вже хвилин десять, як його чекаю. Маленька хрущівка залилась світанковим світлом: сонячний промінчик крізь штору подав сигнал, що час для ранкової пробіжки.

Пряма коротка вулиця веде до краю міста. Узбіччям стелиться покривлений часом радянський тротуар: у кросівках йти добре, а от на каблуках — справжній екстрим. Рядочком між дорогою та тротуаром височезні тополі підпирають небо.

Ось і стадіон, потопаючий у весняній зелені. Перше коло пробіжки. У вухах свистить вітерець, а лінива сторона моєї особистості стогне. На стадіоні з’являються ще такі ж «ненормальні» ЗОЖники, як і я. Он жіночка відчайдушно намагається виправити наслідки пасивної зими на своїх стегнах. Віруючий чоловік середніх літ підтягується на турніку, віруючи, що втримує молодість і силу. Хлопчина тренує свого мерзенного пса, який періодично підбігає до мене й слинить спортивні штани.

День обіцяв бути найзвичайнісіньким, нічого особливого від нього не чекалось.

Пробіжка завжди завершується розтяжкою біля брусів. Одна нога вже закинута на жердину, руки тягнуться до пальців, а тіло видає звуки старого, ледве працюючого механізму. І тут сонце затулила постать.

Спортивна статура, доброзичливе усміхнене обличчя. Часто бачу його тут — справжній спортсмен, займається набагато професійніше за мене.

— Чи дозволиш дати тобі пораду? Кожен день тебе бачу, і ти робиш деякі помилки в тренуванні.

Я не цураюсь професійних порад, тому відповіла вдячно, перебивши хрускіт власних суглобів. Його мова полилась безкінечним потоком спортивної термінології. Відступати було нікуди — довелось зробити вигляд уважного слухача. Критика вже дійшла до техніки качання пресу.

Він запропонував допомогу: потримати мої ноги, поки я качатиму пресуху. Лінива сторона кілька разів наголошувала, що нічим добрим це не закінчиться. Але відмовити красивому спортсмену було занадто важко.

Він вчепився кремезними руками в мої кросівки, впевнено кивнув головою — старт вправі. Перші нахили пройшли легко, наступні важче. Додаю сили…ще сили… і сильно влуплюсь лобом об його голову.

Глухий звук «гуп» — і в очах сонячні зайчики танцюють джайв. Неочікувано, що такий красивий і вихований спортсмен може видавати дуже некрасиві нецензурні слова. Та й від себе я такої лексики не очікувала.

Ми вже вдвох на лавці біля торгової будки з морозивом. На обличчі спортсмена — зніяковіння, на моєму — сором і пакетик з льодом. Око заплило набряком, очевидно: буде гарний «фанар».

Здоровим оком розглядала свого супутника. Блондинисте волосся, злипле від поту, спадало на широкий лоб. Сірі очі видавали кількість придушеного сміху, але тонкі вуста надавали серйозності й щирого занепокоєння. Його висока постать і широкі плечі якраз добре затуляли сонце. Коли він рухався, я рухалася разом із ним, щоб проміння не сліпило.

Розмова, звісно, не була суперклеєм, але якось таки клеїлась. Виявилось: спортсмен теж студент — так само, як і я.

Найбільше в ранковій пробіжці я полюбляю те, що вона закінчується. Після душу завжди приходить сніданок — з вечора запарена гречка й чай. У мене якраз залишилось ще два пакетики чаю до стипендії.