8. Перша спроба

Макар 

    Я стою в коридорі їхнього будинку, і повітря тут таке густе, ніби його можна розрізати ножем: запах старого дерева, що прогрілося за день, змішаний з воском від свічок, які вона завжди запалює ввечері, і ще тим ніжним, майже невидимим ароматом її шкіри — трояндовою водою, якою вона змиває день з рук і шиї. Добре що мені вдалося запудрити мозок Сосновському. Тепер я можу приходити до них у будинок коли захочу. Він не проти. Бо заради грошей він ладен продати душу всевишньому. Тому я знову тут. Щоб діяти. Серце в мене б'ється рівно, холодно, як механізм, що відміряє кожну секунду мого плану. Я не поспішаю. Ніколи не поспішаю, коли гра така делікатна: звабити сліпу дівчину, щоб вона закохалася по-справжньому, безнадійно, а потім — щоб ця любов стала ножем у серце її сестри. Софію я кохав по справжньому. Тією першою й нестримною любов'ю. І досі пам'ятаю той холодний погляд, коли вона відвернулася. 

Тепер я повертаю борг. Через Соломію. Двері до її кімнати прочинені на щілину, і крізь неї пробивається м'яке світло свічки — золоте, тепле, ніби запрошення. Я роблю крок. Підлога скрипить під моєю вагою — тихо, але в тиші будинку цей звук лунає, як зізнання. Соломія одразу повертає голову в мій бік. Її обличчя — спокійне, але я помічаю, як вії тремтять сильніше, як губи ледь розтулюються, ніби вона вдихає мене разом з повітрям. 

— Макаре? — голос її м'який, з тією легкою хрипотою, що з'являється, коли вона довго мовчить. Він торкається мене, ніби пальці по шкірі. 

— Так це я, — відповідаю тихо, і роблю ще крок. Зупиняюся біля її крісла. Близько. Так близько, що відчуваю тепло, яке йде від її тіла — від колін, від грудей, від шиї. Вона сидить прямо, руки спокійно лежать на колінах, пальці переплетені, але я бачу, як великий палець однієї руки ледь гладить долоню іншої — маленький жест нервозності, який вона не контролює. 

Я опускаюся на ослінчик навпроти — навмисне низько, щоб мій голос лунав знизу, ніби я дивлюся на неї знизу вгору, з поклонінням. Хоча насправді я вивчаю її. Кожну рису: вигин щоки, де шкіра така тонка, що видно капіляри; лінію шиї, де пульс б'ється швидко; губи — повні, трохи сухі, ніби вона їх кусала, думаючи про щось. Про мене, сподіваюся. Я беру її руку — повільно, ніби прошу дозволу кожним міліметром. Вона не відсмикує. 

Долоня її тепла, пальці тонкі, трохи холодні на кінчиках — від того, що вікно прочинене, і грудневий вітер заглядає в кімнату. Я перевертаю її руку долонею догори й проводжу великим пальцем по лінії життя — ледь торкаючись, ніби читаю по брайлю її таємниці. Шкіра в неї там найтонша, найчутливіша, і я відчуваю, як вона здригається — зовсім трохи, але по всьому тілу пробігає дрож, ніби хвиля. Її подих стає глибшим. Я чую це — тихе вдихання, ніби вона намагається вловити мій запах. 

— Ти сьогодні тиха, Соломіє, — кажу, голос мій низький, теплий, ніби обіймаю її словами. — Що в тебе крутиться в голові? 

Вона зітхає. Тихо. Довго. І це зітхання — як маленька тріщина в її броні. Плечі її ледь опускаються, ніби вона розслабляється від самого звуку мого голосу. — Думаю… про різне, — відповідає нарешті. 

Пауза. Її пальці в моїй руці ледь стискаються — не сильно, але відчутно. 

— Про те, як усе змінюється, коли хтось приходить. Коли… ти приходиш. Я всміхаюся. Вона цього не бачить. Добре. Бо в цій усмішці — холод. Розрахунок. Я нахиляюся ближче. Мій подих торкається її зап'ястя — гарячий, повільний. 

Я цілую тильний бік долоні — ледь, губами, ніби випадково. Вона завмирає. Пальці її злегка стискаються в моїй руці — тримаються, ніби бояться, що я відпущу. 

— А що саме змінюється? — питаю, й проводжу губами вище — по внутрішній стороні передпліччя, де шкіра така ніжна, що я відчуваю кожну волосинку, яка встає дибки. 

Вена там б'ється швидко-швидко, ніби маленьке серце, що стукає тільки для мене. Вона ковтає. Я чую цей звук — маленький, вологий, ніби вона намагається проковтнути ком у горлі. — Все… — шепоче. 

— Повітря стає густішим. Теплішим. Я чую кроки — і вже знаю, що це ти. І… серце стукає інакше. Я встаю. Повільно. 

Обходжу її крісло ззаду. Кладу руки на її плечі — легко спочатку, ніби просто торкаюся. Пальці ковзають по ключицях, по тонкій тканині блузки, відчуваючи тепло шкіри крізь неї. 

Вона нахиляє голову назад — мимоволі, ніби шукає мого дотику, ніби її тіло саме тягнеться до мене. Я нахиляюся. Мої губи біля її вуха — так близько, що мій подих ворушить волосинки на скроні. 

— А якщо я скажу, що думаю про тебе весь день? — шепочу. Голос мій низький, хрипкий від стриманого бажання — удаваного, але такого переконливого. — Що уявляв, як твоє волосся пахне після дощу. Як твоя шкіра на смак — тут, — я торкаюся губами місця під вухом, ледь, — і тут, — ковзаю нижче, по шиї, де пульс б'ється шалено. 

Вона здригається — всім тілом. Мурашки біжать по її руках, я бачу, як шкіра вкривається ними. Її рука піднімається — повільно, сліпо шукає мене — і ловить мою долоню на своєму плечі. Не відштовхує. Просто тримає. Пальці її тремтять. 

Я обходжу крісло. Стаю перед нею на коліна — щоб бути на рівні її обличчя. Беру її обличчя в долоні — обережно, ніби вона крихка. Великі пальці гладять вилиці — повільно, колами. Шкіра її гаряча, щоки палають. Вона тягнеться до мене — сліпо, але точно, ніби відчуває тепло моїх губ. Її губи знаходять мої — спочатку ледь торкаються, ніби питають дозволу.